– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.
– Так. Та чи це таке важне?
– На мою думку, важне.
– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?
Я вдивилася в нього широко отвореними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна, злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.
– Так, так,
Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але, надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись! Ми замовкли.
Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.
– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.
– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.
– Вліті, відай, ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.
– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.
– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.
– Може…
– З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.
Я не відповідала, чула лише, як поблідла.
– Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив"язатися, – говорила Зоня далі. – Мені видиться, що його ідеали – книжки; не так, Василю?
– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.
– Як постараєтесь о сигаретку…
Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.