– То гамуйся; на те дав Бог розум.
– В мене нема бабського сумління… – І, зміривши її зневажливо очима, вийшов з кімнати, гримнувши за собою дверми.
– Видиш, який став? – говорила Зоня. – Ми аж на лицемірів виавансували. Зате він став культурнішим. Давно вірив ще хоч в ідеали, а тепер… – І не докінчила, скрививши уста згірдно…
Отже, на його думку, я не мушу заміж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.
Нехай і так! Може, правда і по його стороні. Але чим стоїть він вище від мене, якою силою? «Безоглядністю», як сказала ще Зоня, чи своїм «сильним сумлінням»?.. Впрочім, мені тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре, чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любилися!
Насилу випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотіла я подибатися. Вкінці пішла, з гордим – сама не знаю, від чого, – усміхом на устах. Тільки вступила в хатні сіни, як серце в мене нараз затовклося сильніше, і я на цілім тілі задрижала, як би перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собі неустанно, що він не обходить мене нічого, що не люблю його вже. І дійсно, вже як я в досліднім часі думала і відчувала, то чувство і любов не находили в моїм серці місця; я не любила ані його, ані нікого другого.
Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка і одно крісло порожнє.
– Де Василь, Зоню? – спитала панна Марія.
– Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кімнаті.
– Що це він пише та пише?
– Не знаєте що? Він переводить щось, як казав, із скуки.
– Так іди, Зонечко, і приклич його, а то чай вихолоне зовсім.
Зоня пішла, а ми обидві наче поніміли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а мені не було до розмови. Впрочім, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кілька хвилин, стала я нараз цілком спокійна, і цей спокій був аж ледоватий. Так сиділи ми, доки не явився він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінився на перший позір не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мій був такий відражаючий, що, угледівши мене, мов налякався; але привітався ласкаво, навіть усміхнувся якимсь сумним, вимушеним усміхом. Опісля зайняв місце проти мене і, схиливши голову, мішав машинально чай.
При світлі, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його ліпше. Він був марний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я його розуміла, зворушений, його високе чоло з імпертинентною (як Зоня казала) морщиною «пихи» між бровами видалося мені в цій хвилі наче мармурове, уста упрямо стулені.. Повік не підводив ані разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.
Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно і що було би смішно натякати на якісь зв"язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[52] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.
Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.
– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.
– Ні, я здорова.
– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсіди мізерно! – Вона глянула напівусміхаючись, напівдопитливо на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.
– Чому ти свого персня не носиш? – говорила далі. – Пожди-но, скажу я це професорові.
ebooksa