– Бачите, що ні.
– Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи, властиво, вдоволеною?
– Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!
– Ага, ви боїтеся того співчуття!
– Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!
Він усміхнувся весело.
– Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.
– Нехай кожний думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом «любові ближнього»?
Він засміявся, а я з ним, однак на силу.
– Так ви волите боротьбу і само терпіння?
– В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на нього повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!
– Так боріться!
– Задумую.
– Тепер сама найліпша пора.
– Ви іронізуєте.
– Я? О, зовсім ні; і я боровся!
– Як боролися?
– А так, щоб добитися до цілі.
– І що ж?
– Утомився.
ebooksa