– Я вас не розумію!
– Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!
Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.
– Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! – сказав.
– Я люблю боротьбу, люблю, люблю! Ви мене не знаєте!
– Може, й дійсно не знаю. – І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим…
. . .…
Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кожного його слова визирав завсіди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь»… Це мене болить.
– Над чим ви думаєте, Орядин?.. – звернулась я вкінці до нього, щоб не сидіти мовчки.
– О, мої думки неінтересні! – відповів він. – Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсіди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.
Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.
– Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! – просила я його стиха.
– Від мене жадаєте ви цього? – питав він роздразнено. – До того я не здатний! – І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.
– До чого ви здатні? – спитала я.
Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.
– Ви смієтеся з мене, Орядин? – спитала я, вп"яливши в нього уважно очі.
– Знаєте що? – сказав, не зважаючи на моє питання. – Я веду також із собою боротьбу, яку? – скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше
– Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!
– Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.
– І то було зле?
ebooksa