Недалеко від мене, коло білих штахет, росли вони на знак, що там находився отвір, ведучий до саду Маєвських, від котрого ділився наш город білими штахетами. Саме тепер цвіли ті рожі. їх широкі гарні листки тиснулися до холодного заліза і аж лисніли на сонці, а рожі мов потомилися від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки, немов повмлівали з превеликої розкоші… У воздусі миготить – і він немов отяжів із запаху і спеки…
Так! Оті жовті матові рожі потомилися. Мабуть, із любовних мрій; коли тим часом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі ніби дрімали. Мені пригадалася новелка данця Якобсена «Тут повинні би рожі стояти». Ніколи не читала я щось поетичнішого. Розмову обох чурів[63] знала я майже напам"ять, а займав мене особливо той жовтий чура, «без історії».
Опісля думала я й про Орядина. Він був гарний мужчина, це правда, але ж нехай би був трохи інший, інший, наприклад, «все такий, щоб його можна кохати, боготворити», – говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нічого, не думала нічого ясного, певного. Кругом мене хилилося все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…
Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав його найкращим із денної пори, і я бачу, що він дійсно гарний – чи, може, більше упоюючий? Здається, в нім осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній праці. Саме такою здавалася мені оця хвиля тепер…
Я лягла лицем у траву. Сонний бренькіт комашок розлягався ліниво, однозвучно по цілім саду, настроював чимраз більше до сну, однак я опиралася йому. Врешті я вслухувалася і вдумувалася у все те, що мене окружало, і тихе безшелесне різнородне життя довкола мене причувалося мені якоюсь ніжною, несказанно гармонійною мелодією, не завсіди чутною, а й невловимою слухом і не зрозумілою кожному! Я вслухувалася в неї цілою душею, і мені здавалося, що моя душа – то лиш один тон із сеї цілої гармонійної мелодії і зливається тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зветься природою, упоюється нею, мов земля сонцем і теплом.
Легкий подих вітру заворушив листям і заколисав стеблами. З городу Маєвського донеслися до мене слабо голоси якісь, і між ними причувся мені й голос Орядина. Я підвела голову, наслухаючи напруженим слухом, однак голоси затихли, і настала попередня тишина. Я знов опустила голову на руки.
Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; він подужав зовсім і хоче назад на село вертати, чи назавсіди? Хотіла б я його де-небудь побачити та й поговорити з ним.
Пізніше встала я і підійшла до хвірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилилася і спростувала одну похилену. «Ти, моя любко, нездужаєш на тугу, – подумала я. – А ти щаслива», – приповіла понсовій… Відтак сперлася об штахети і дивилася в сусідній сад. Всюди було так тихо, розмарено всюди, що я перейнялася нею наскрізь. Пересичення і розкіш в природі подразнили мене, і мені забажалося, щоб мене хто-небудь побачив. Але мене ніхто не бачив. У саду не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид у глибінь саду, а навіть зільник, що ріс десь недалеко, а в нім пересиджувала звичайно родина, ледве виднівся з-поміж дерев. Я відвернулася відти і хотіла вже відходити, однак мені причулися знов мов голоси… Жду хвилину – ні! це мені лиш причулося. І там, певно, сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати! І я потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася я несподівано, спаленіла і цофнулася[64]. Чи я була сліпа, чи що?.. Тут по лівій стороні хвіртки між густо засадженими берізками, де стояла вигідна лавка з поручнем, – не було тут нікого?
Тут був хтось, а я й не бачила…
Орядин лежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавалося, дрімав. Я усміхнулася – отже, тут сховався він від сонячних променів і від Зониних дотепів! А тут навинулася непрошена «русалка», відкрила сховок і сміялася. Чи будити його, чи ні? Чи випадало? Я дивилася хвилю на нього… Ні, це не було гарно, що я дивилась тут на нього, мов той злодій, лучче вже збуджу його. Хто знає, коли побачимося знов так на самоті, як би бачились тепер у цій гарній хвилині; я від"їду вже незадовго, і, може, побачимось нині впосліднє! Впосліднє! Це не гарно. На всякий случай зміниться пізніше не одно! Кожне стане інше, я вступлю на нову дорогу, зовсім мені досі не знану, а він – хто знає, що з ним станеться ще!
Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на нього. Отже, це закінчення
Він не спав. На мій несмілий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрівши мене біля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
– Це ви! Як ся маєте? – сказав, усміхаючись, і подав руку. – Я не спав, лежав лиш так, в хаті тепер пересиджувати просто гріх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходіть у наш город, сядемо на лавку!
– Ні, ходіть до нас! – казала я, а в тій хвилі поправилась: – Ні, не приходьте, бо…
– Як побачить тітка, то буде крик! – докінчив він, розсміявшись весело.
Я сміялася з ним і була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрінулися. Його погляд промайнув по мені блискавкою і задержався на моїм лиці.
– Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?
Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.
– Що ж би мало бути зі мною? – відповіла я. – Хочу бути щасливою.
– Дуже мудрий намір! – Відповів він все ще весело. – І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.
ebooksa