– Я лиш те хотіла знати! – відповіла я сухо і відвернулася знов до образа. А він не говорив більше нічого.
Крутив неустанно вуса і глядів кудись безмовно вікном.
В годину пізніше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до співу Зоні з молодим її поклонником і сиділа, потонувши в чудних думках. Сівши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.
– Над чим ви думаєте? – спитав по якімсь часі.
– От думаю!
– Наприклад, над чим? – домагався він. – Може, над своєю будучиною? (Мені причулася іронія в його голосі.)
– Ні, в цій хвилі ні! – відповіла я, усміхаючись слабо. – Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нації. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі. Чи не так? Ах! – докінчила я гірко, – це правда, я також донька українсько-руського народу!
– Ви ж казали, що любите боротьбу! – обізвався він.
– Люблю, але скажіть, чи ви вірите у відродження таких характерів або народів?
– Чому ні? Але вони потребували би, щоб хтось посторонній їх рушив?
– Посторонній? – повторила я сумно. – В тім і лихо, що вони не мають у собі того імпульсу; що мусять тих «порушень» дізнавати аж від других. Я думаю, що так успособлені єства не мають жодної будучності. Вони подобають на арфи еольські, що грають лиш тоді, коли вітер порушить їх струни, та й тоді грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частіше, і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!
– То не гадайте об тім!
– А ви не думаєте ніколи над чимсь подібним?
– Я держу мої думки кріпко в границях, – відповів він. – Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хіба сумовитий настрій!
– А я віддаюся таким думкам цілою душею…
На те він не сказав нічого.
Мене, обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютості. Чи був це також наклін до терпіння, до туги, що жив у мені, тяжив так дуже в душі? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б існувало щось певне, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!.. Коли б щось таке існувало в чоловіці!
Я сказала йому, що думала.
– Чогось такого нема в чоловіці! – відповів він напівсумно, напівнасмішливо, підперши голову, мов у задумі, рукою. – Думання, відчування та і все проче подібне – це чисто матеріальна процедура, і відорватися душею від умов свого внішнього буття чоловікові годі; ми не повинні забувати, що в великій часті ми раби своїх вроджених склонностей.
– Я не хочу в те вірити.
ebooksa