«Вельмишановний лорд Стоунхендж, я зважив вашу дуже тактовну пропозицію з найбільшим хвилюванням і надав повну вагу тому, до чого ви закликаєте. Я повністю ціную добрий мотив, який запропонував мені можливість перейти на позицію як дозвілля, так і гідності. Я впевнений, ви не подумаєте, що я легковажно відкинув пропозицію, яку мені зробили; але я сумніваюся, чи моє здоров’я витримає суворість валлійського клімату. І я повинен врахувати, що дуже велика допомога мені у виконанні моїх теперішніх обов"язків походить від повних знань моєї роботи в Лондоні. Я боюся, що можу виявити, що далекі та неперевірені праці Сейнт Олферта є менш близькими по духу. І я відчуваю, що без якоїсь дуже вагомої врівноважуючої причини не бажано залишати в столиці плани, які я розпочав, але навряд чи доробив.
Вірте мені, з великою вдячністю, шановний лорд Стоунхендж, ваш вірний і слухняний слуга, Теодор Спретт».
Леді Софія посміхнулася, прочитавши останнє речення, в якому він мудро залишив собі шлях до відступу, завдяки чому він міг би з гідністю залишити Лондон, якби йому в майбутньому запропонували єпископство. Очевидно, повернулася зручна надія, що врешті-решт його заслуги отримають справедливу винагороду. Вона повернула лист.
- Гадаю, що це буде чудовим, - сказала вона. - Зараз на вашому місці я б прогулялася.
- Так і зроблю, Софія, - відповів він. - Я ніколи не забуду вашої підтримки. Зізнаюся, я був дуже засмучений.
На її подив він ласкаво поцілував її, а потім промовив:
- Оскільки мені ніде особливо йти, я просто піду по Севіл Роу і замовлю дві пари штанів.
Пані Фіцхерберт призначила вечерю на половину восьмої, але канонік Спретт, палко бажаючи перекинутись кількома словами до того, як хтось прибув, прийшов раніше. Він знайшов її готовою прийняти його. Коли він увійшов у вітальню, вона стояла біля вікна, дивлячись на сутінки, що одягали лондонську вулицю в певній атмосфері чарівної таємничості.
- Ну що? - сказав він, подивившись на неї і взявши її за обидві руки.
- Я рада, що ви прийшли раніше за інших, я хотіла поспілкуватися з вами.
- Було жорстоко з вашого боку, що ви так раптово покинули Лондон. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я хотів вас бачити.
- Боюсь, це було неминуче, - відповіла вона. - Моя подруга все ще дуже хвора, і я приїхала лише сьогодні ввечері, бо не хотіла відкладати свою вечірку.
- Я сподівався, що ви приїхали щоби побачити мене, - посміхнувся він.
- Насправді це було лише для того, щоб побачити вас, - засміялася вона. - Я б весело перенесла на пізніше решту з них, але я думаю, що ми маємо багато чого сказати один одному.
- Я відчуваю себе надзвичайно підлещеним, - відповів він.
Вечірні газети містили офіційне повідомлення про те, що доктор Грей призначений єпископом Барчестера; але канонік Спретт вирішив, що ніхто не повинен бачити його гіркого розчарування. Він ще не поборов почуттям приниження, яке через пропозицію лорда Стоунхенджа охопило його, і він не примирився з тим, що залишиться лондонським вікарієм. Але він відмовився думати про свої розчаровані надії. Він лестив себе силою свого характеру, і світ повинен думати, що він був у найкращому настрої. Він мав намір добре тримати себе в руках, і, вирішивши, щоб ніхто не бачив, що йому не все одно, дійсно почав відновлювати свою самооцінку.
- Думаю, нам справді слід поговорити серйозно, - сказала пані Фіцхерберт після паузи, фіксуючи на ньому свої спокійні очі. - Цікаво, чи ви мали на увазі все те, що сказали мені вчора ввечері?
- Звичайно, я мав на увазі це, кожне його слово, від всього серця, - рішуче вигукнув він. - Ви вважаєте, що я хлопчик, який не знає власного розуму?