Дух джунглів

— Ні.

— Маєш.

— Тоді навіщо спитала?

— Просто так, задля ввічливості.

Він не знаходить відповіді, а я тим часом дістаю сендвічі з його сумки. Сендвічі треба з"їсти зараз, доки не зіпсувалися. Ще отруєння нам бракувало.

— Цікаво, чи можна пити цю воду? — Ед прислухається до шуму каскаду.

— Гадаю, так.

— Нащо ти розпалюєш багаття?

— Збираюся прокип"ятити інструменти, щоб були напохваті. Припаде нужда — дістану й користуватимусь уже стерильними, щоб не гаяти часу. Подекуди долю живого організму вирішують хвилини чи навіть секунди.

— Краще б такої потреби не виникало.

— Згодна.

Наша печера має один суттєвий недолік: через шум води ми не почуємо наближення ворогів. З іншого боку, печери не видно ззовні, її можна знайти тільки тоді, коли знаєш, що вона є. Я побачила її зовсім випадково. А чому я вирішила, що про неї ніхто не знає? Якщо побачила я, міг бачити ще хтось. Але нам більше нема де подітися, бо вже скоро буде зовсім темно.

Я закінчую поратися з інструментами й ховаю контейнер у наплічник. Ці інструменти подарувала мені тітка Роза, коли я стала інтерном у лікарні. Вона страшенно пишалася мною. Аякже! Вона доклала стількох зусиль до мене — і виявилося, що недарма.

— Чому в тебе таке дивне прізвище — Величко? Ти росіянка?

— Українка.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні.

— А ім"я? Торі — це від якого імені?

— Вікторія. У себе на батьківщині я була Вікою, приїхала сюди і стала Торі. Це не має значення.

— Куди ти летіла?