Дух джунглів

— Ти мене вб’єш, якщо я тебе обійму?

Е, ні, красунчику, так справи не підуть.

— Не вб"ю, але штурхону добряче. Я не люблю, коли мене хтось торкається.

— Чому?

— Нема про що говорити. Не люблю — і по всьому.

— Я обійму тебе по-дружньому. Не штовхайся, мені ж боляче! Торі, будь ласка… не будь така. Чорт, я здаюсь, здаюсь! Я таки боюсь темряви. Задоволена? Ніхто про це не знав, я вважав…

— Припини істерику. Треба було відразу сказати: вдавав із себе Казанову, то й маєш тепер. От уже мені ця чоловіча впевненість, що мати фобії соромно! Ви всі просто йолопи.

— Це діагноз?

— Так.

— То я можу обійняти тебе?

— Так, чорт забирай!

— Не сердься…

— Я терпіти не можу, коли до мене торкаються. У мене теж фобія.

— Колись ми сміятимемось, згадуючи цю ніч.

— Це якщо в нас воно буде — те твоє «колись».

— Буде. Я…

— Тихо! Ти чуєш?

— Ні. Там нікого нема.

— Безвідповідальна заява.

Там повно всього. Там повзають змії, ходять великі хижі коти, там літають кажани — дотик кожного з них може бути небезпечнішим за укус змії, бо вони, харчуючись кров"ю, переносять страшні хвороби. Там… Зрештою, я не впевнена, що ті хлопці, які полювали на нас удень, лишили нас волювати. Ні, саме ті вже нічого нам не зроблять (хіба прийдуть закликати до нашої совісті у вигляді привидів, але це малоймовірно), а от їхні колеги… Цікаво, де наші супутники — Брекстони і Гікслі? І хто ж усе-таки винен у тому, що всі ми тепер у такому лайні?