— Ідіотське питання. Літак мав приземлитися в Ла-Пас. Ти теж туди летів. Ми всі.
— Так, але що ти там мала робити?
— Працювати в консульстві, потім — у шпиталі при місії ООН.
— В Африці ти теж так працювала?
— Так. Ти просто переповнений питаннями.
— Вибач. Я журналіст, цікавитись світом — це моя робота.
Я думала, цікавитись світом — це звичайний стан людини, але для декого це, виявляється, робота. Є такий обов"язок — цікавляться, немає — жують жуйку. Я мало розумію янкі, хоч прожила між ними добрячу частку життя. Вони були мені чужі, я була між ними чужа — так воно й лишилось.
З першої миті, коли ми з тіткою Розою зійшли трапом літака, я це відчула. Їхні повсякчасні усмішки, їхня манера розмовляти, їхні чистенькі паперові будиночки з неодмінними газонами, їхні постійні судові позови один на одного — вони дратували мене страшенно. І я не схотіла асимілюватися з ними. Саме тому я займаюся тим, чим займаюсь, а не лікую забитих під час гольфу колін і ліктів. Усі ці галасливі, впевнені у своїй абсолютній винятковості цивілізовані громадяни… Мені краще без них. Не тому, що вони погані, а просто… я надто інша.
— Як давно ти у Штатах?
— Шістнадцять років. Іще є питання?
— Багато. Ти цікавиш мене, Торі Величко. Мені завжди були цікаві такі божевільні жінки, як ти. Це ж треба додуматись — стрибнути над урвищем, ухопившися за ліани!
— Ти стрибав разом зі мною, забув?
— Як я тільки пристав на таке, уявити не можу.
— Довелося пристати. Що ще ми мали діяти?
— Маєш рацію. Нумо спати, вже темно. Ходи сюди, не бійся, я тебе не стану спокушати.
— У тебе завищена самооцінка. Маю надію, плече твоє ще поболить.
— Уже болить, але все одно ходи сюди. Мало радості сидіти поодинці в цій норі.
— Боїшся темряви?
— Ходи до мене.
Я навпомацки знаходжу його і влаштовуюсь поруч. Ще завидна я принесла сюди купу зелених гілок папороті — все-таки не на голій землі спати. Тут вогко і досить холодно, але вдвох не померзнемо.
ebooksa