Дух джунглів

— Можливо. А з татком я сама перетру питання.

— Усе ясно. Труну можна замовити у Скапа, на 42-й Східній вулиці, там пристойно й недорого. Вінки якого кольору йому сподобаються, як ти гадаєш? Думаю, лілеї будуть недоречні…

— Гадаю, троянди, бажано червоні. А втім, до цього, може, не дійде.

— Але куди нам тепер?

— Тут можна почекати, подумати. А ще краще — взяти язика, — вона зловісно посміхається. — Я тобі не казала? Я добре вмію ставити питання.

— Тобто ти катуєш полонених?

— Можна й так сказати. Так, саме катую. Є купа способів зробити людині нестерпно боляче, але при цьому не пошкодити нічого важливого, і це може тривати досить довго — якщо підійти з розумом. Так довго, що розколеться навіть сліпоглухонімий, розумієш?

— Це без мене.

— Авжеж. Хто б говорив! Усі ви однакові — чистенькими хочете лишатись, і на хрін сісти, і рибку з"їсти! А не виходить так, розумієш? От не виходить, сама багато разів намагалася, все дарма. Закон джунглів такий: або ти, або тебе. Розумієш, усе це просто така гра, але правила завжди однакові. У кожного свої, але загалом — однакові.

— Філософія. Краще поміркуймо, хто б міг поділитися з нами враженнями.

— Гадаю, Аслан, власною довгоносою чорнопикою персоною.

Ми перезираємось, і я розумію, що зараз ми нарешті маємо щось спільне. І це спільне десь сидить, заливає сливу. І я, мабуть, знаю, де.

— Тут є такий собі ресторан. «Кристал» називається. Гадаю, наш красень сидить саме там.

— Показуй дорогу. Я за кермом.

— Чого це ти?

— Бо я вже тут сиджу.

— Але мені простіше їхати самій, ніж командувати тобі.

— Торі, я за кермом.

Чорт із тобою, Бартон. Хай тобі чиряк на заду вискочить. Я поки що погоджусь із тобою, а там видно буде.

— Отут.