Керстін біжить до нього, він робить крок назустріч… Я не хочу дивитись на це. Ед стискає мою долоню. Нічого, любий, оте в мене вже минулося. Майже минулося. Залишився лише смуток — тінь чогось нездійсненого. Я впораюся з цим. Ерік мав рацію. Я вже маю того, хто потрібен мені для щастя.
А в Еріка є Керстін. Он вона, обіймає його, а він вдивляється в її обличчя, гладить щоки. Так і має бути. А мені вже час.
— Торі, чекай!
Я не хочу зараз ні про що говорити. У мене є справи. Я маю летіти далі. Там, у давньому храмі, ми запалимо багаття і загнуздаємо подаровану силу — настав час. Клан Ягуара кличе нас, і той поклик дедалі голосніший з кожним днем. Ми знали, що так буде.
— Нічого не кажи, Бартон.
— Тітка Роза чекає на тебе. І кіт. Куди ти?
— Додому.
— Але…
— Я подзвоню Розі. І кота віддай їй. Бувай.
— Але ти з"явишся?
— З"явлюся, звичайно, хоч не знаю, навіщо.
— Клята егоїстко! Ти так нічого і не збагнула? То я тобі поясню. Ти мені потрібна. Ти, чорти б тебе взяли, тепер теж моя родина, хоча я б не сказала, що радію з цього, — така в тебе прикра вдача. До речі, я знаю, де ти сховала добро з сейфа Монтої. Досить проста схованка. У твоїй ванній, під кошиком для білизни, є кахлина, якщо її зсунути…
— Бартон, якщо ти хоч пальцем торкнешся…
— Повертайся.
Ми залишаємось учотирьох. Наташка горнеться до Луїса, та очі її жадібно всотують нову темряву нічного аеродрому. Це невеличка посадкова смуга в пустелі, звідси вона йтиме далі, у світ. Та я знаю: так само, як нас манять джунглі, її манитиме тихе містечко, двір із чотирма кленами, каштанові алеї. Не можна змінити того, що вже сталося. І я вже не мушу забороняти собі згадувати, як цвітуть клени в нашому старому дворі.
Ми мовчки піднімаємося трапом, літак розганяється — і зоряне небо стрибає нам назустріч. Світ такий великий!
Примітки
1