— Керстін, це непрофесійно. Ти ж розумієш, що я змушений був…
— Усьому є розумна межа. Мені потрібен час, аби я знову могла дозволити тобі ввійти в моє життя.
Вона йде в темряву. Я розумію, що в неї є всі підстави лютитися.
— Керстін, чекай!
Він запускає пальці в сиву шевелюру, очі йому темніють. Хтозна, що він зараз думає, та мені все одно. Отже, все скінчилося? І на нас ніхто більше не полює з метою вивчення? От і добре.
…Ми наздогнали її на шосе. Вона камінно мовчить, я веду машину вперед, крізь ніч. Нас уже чекає літак, Наташка горнеться до Луїса — пам"ятаєш, як ми мріяли, що проживемо свої життя так, щоб було про що згадати? Давай, Нат, починай. А мені вже трохи досить.
Ми вантажимося на борт літака, він пірнає в нічне небо. Я схиляю голову Едові на плече з надією, що зможу задрімати. Але, знаєте, цей літак… Коротше, я трохи боюся, що двигун заглухне, і тоді…
— Керстін, годі лютувати.
— Ти не розумієш.
— Де мені!
— Ти не розумієш. Послухай, той чоловік — таки мій батько, то як він міг так учинити зі мною? Робота, звичайно, важлива річ, та я думала, що… Власне, я думала, що я для нього важливіша за будь-яку роботу… Ілюзія. Так ніколи не було, то чому щось мало змінитися? Він пожертвує і мною, і будь-ким, аби виграти. Може, він таким і був, а я не знала? Я тепер у всьому сумніваюся. І я не знаю, як зберу все це докупи. Я розумію, що доля світу — важлива причина, але… Я не знаю, коли зможу йому пробачити.
— З часом усе владнається. Головне — ми цілі, ми летимо додому… На тебе чекає твоя родина.
— А ти?
Не знаю. Я втомилась. Я не знаю, чого хочу.
— Торі, ти мене чуєш? Що ти робитимеш?
— У мене є ще справи. Я повинна повернутись.
— У джунглі?
— Так. Але ненадовго.
Коли ми торкнулися землі, ніч зустріла нас, як давніх знайомих. Вона просто перекочувала на цей бік. Якось дивно — все ніч і ніч… Ми мовчки йдемо до входу в ангар, там чекає машина. Якийсь чоловік стоїть біля неї. Його біла сорочка яскраво видніє в темряві.
— Еріку!
ebooksa