Дух джунглів

— Торі…

Едові очі так близько… Нічого в нас не вийде з тобою, любий. Надто пізно. Від пострілів кришаться двері. Коло замкнулося. Ми дорого продамо свої життя, та смерть — вона і є смерть. І не почуємо більше дзвінкої пісні джунглів. А тітка Роза очі проплаче за мною. І Ерік ніколи не втішиться без тієї сучки Бартон— то що з нашої смерті? Жодної користі.

— Торі, не бійся.

— Я не боюсь. Знаєш, Еде, я… мабуть, люблю тебе.

Він притискає мене до себе, закриваючи від куль. Немає в цьому ніякого сенсу.

— Щось сталося.

Так, постріли віддаляються. Бій кипить надворі, хто проти кого? Чорт знає, що таке відбувається. Значить, ми поки що не помремо?

— Я турбуюся за Нат.

Луїс оце вперше заговорив. Ми зустрічаємось очима. Він дивиться трохи винувато — Боже, яка дурня!

— Я не проти.

— Так?

— Так.

Чого маю бути проти? Ми все одно є одне в одного — і завжди будемо. Ніщо не може цього змінити.

— Коли всі з"ясували стосунки, то, може, повернемося до справ? — Керстін ущипливо посміхається. — Там, здається, людям трохи не до нас, то, може, час вибиратися звідси?

— Маєш рацію.

Ми рушаємо коридором. Колотнеча за вікнами вже притихла, і ми обережно спускаємося сходами. Зараз пірнемо в підвал, а звідти через вікно…

— Гей, Керстін, ти там?

Керстін зупиняється — і ми спиняємось, підкоряючись її жестові. Я знаю цей голос. Це старий змій Бартон. Як він тут опинився? Я не хочу думати, що саме він стоїть за всім цим. Але якщо не він, то хто?

— Тату?

— Не застрель мене, не вислухавши, добре?