Дух джунглів

— Я люблю тебе.

— То вставай і пішли звідси. Як ви могли дати себе спіймати?!

— Досить!

Керстін активно приводить до тями Луїса. Він нерозуміюче дивиться на неї.

— Треба знайти Вольдека й Наташку.

— Треба. — Керстін холодно дивиться на мене. — Ось ти цим і займись. А в мене є інші справи.

— Інші?

— А ти як думала? Я маю розігнати одне гадюче кубло. Ти не зрозуміла! Наступаючи Куртові на п"яти, я потурбувала того, хто йому наказує. Тому все так сталося. І тепер я впевнена, що організація насправді невелика. Я трохи подумала і звела все докупи. Дуже може бути, що всім заправляє одна людина, — але вона має змогу використовувати всіх нас, причому всліпу. Ми можемо виконувати одне завдання, а насправді мета зовсім інша. Є кілька людей, у яких достатньо влади, аби встругнути таке. І я хочу знати, хто саме стоїть за цим.

— Навіть якщо це твій батько?

— Особливо якщо це мій батько.

Десь здалеку наростає гуркіт. Мені знайомий цей звук. Хтось летить гелікоптером. Наш час вичерпано. Усе даремно. Усе було даремно.

— Гості на поріг.

Керстін визирає у вікно. Там освітлений периметр, вогні посадкового майданчика блукають у верховітті. Усе було даремно, і вже пізно щось міняти. Он уже в коридорі метушня знялась — мабуть, дохлого Курта знайшли абощо.

— Тепер тікаймо звідси. — Керстін рішуче рушає до дверей. — Треба дістатись до паркана, а там на шосе машина, сховаємося, вже темно. Я подзвоню, в мене тут є…

— Пізно.

Коридором біжать озброєні люди. Нам нема де сховатись, а мертві охоронці під дверима здали нас, як склотару.

— Принаймні в нас є зброя.

— Збираєшся до Валгалли, Бартон?

— Ні, Величко. Мене судитиме Озіріс.

А я піду на очеретяні поля — до Та-Іньї. Я повернусь туди, звідки прийшла. Я…