На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Знизу, з Красноїллі, тривожно дзвонило Гірське диво. Далеко линули тихі й сумні звуки. Пропадали у далині. Немов пташки небесні, розліталися пущами, ховаючись від нападу страшного чорного птаха, немов кликали на допомогу і квилили звідти зі сховку. Отримавши наказ, жовніри кинулися до дзвіниці, щоб упіймати дзвонаря. Не застали вже нікого. І власне ці лютеранські жовніри розбили прикладами Гірське диво. Так без спротиву віддали світ Архиюді. Самі дзвонили собі ложками. Що їм до того, що без дзвонів множаться чортячі слуги…

Так закінчилася оборона Голів. Так оповідав Андрійко.

Гайдуки

Коли Чупрея, Куділята старих Шкіндів привели до Кут, стало зрозуміло, що звідси вже не вирвуться. Навколо на царинках таборувало військо, самі угорські й німецькі жовніри, з якими не можна було порозумітися. Всюди по горах сиділи при ватрах ґазди, яких зігнали з сіл, щоб переслідувати опришків та охороняти плаї під проводом стрільців і жандармів. Дорогу патрулювали стрільці на конях та білі драгуни. Куділя і Чупрея привели пізно вночі, і вони якраз бачили всі ці приготування, а тепер розповідали товаришам.

Знайдеться, мабуть, десь такий чоловік, що має багато друзів серед людей статечних, та коли прийшло перше легеньке випробування, надія вилупилася зі шкаралупи несвідомості лише для того, щоб відразу задихнутися й остудитися крижаним холодом малодушності. Такі, слухаючи ці оповіді, можуть знайти втіху хоча б у тому, що серед лісових людей, яких називають розбійниками, немає нерішучих і двозначних, що серед них так мало зрадників, так багато вірних. Втіху, що є ще люди з кращої глини, ніж статечні.

Спочатку в’язні два дні були всі разом, в одному просторому, але майже цілком темному підвалі, зв’язані й закуті у кайдани, але не прикуті до стіни чи до підлоги. Добре було хоча б те, що через віконце, розміщене не надто високо, надходило свіже холодне повітря з саду. Проте вони не знали, чи будуть їх завтра судити й вішати, а чи спочатку мучити і тримати в катівні. Право шибениці! Жваво і гамірно зробилося в підвалі. Як гаснуче полум’я ще один раз яскраво спалахує, так їхні голови і серця ще раз закипіли й забурлили. Все товариство галасувало, постійно тривожачи цим сторожу та жовнірів. Наговорилися тієї ночі, як перед кінцем світу. Але про Оленку ніхто не згадував. Оберігали свого ватажка. Навіщо було ятрити його рани.

– Ого, – сміявся й жартував Чупрей, хоч був такий покалічений і побитий після недавнього поєдинку з пушкарями, що ледве міг встати. – Притиснуло нас. Прийшов на нас потоп. Погублять нас, як тих пташок-єдинорогів, що були перед Ноєм. Уже навіть на розплід із цього роду не залишилося.

Старий Клим теж лежав утомлений, побитий. Підвівся. Повільно сказав:

– Сміливий ти, Чупрейку, так, нема що казати, але ще дурненький. Пупець свій бачиш. Нічого вони нам не зроблять. Родові нашому немає кінця. Те, що нас кількох завтра, може, повісять? Пусте! Ге? Але наш рід буде постійно рости вгору, як той ліс. Настане ще інший, Довбушів порядок.

Розговорився Клим тої ночі. Він завжди ставав такий балакучий під час небезпеки. Оповідав, як вішали Пилипка. Клим сам це бачив. І так розказував у підвалі:

– Пилипко був родом із Космача. Якийсь панок забрав його сестру, потім продав її чи віддав комусь іншому. Пилипко хотів відомстити. Але панок почув його погрози і віддав його в гамаші, до війська. Пилипко втік із війська і вбив панка, прибивши його до стіни. Потому ще немало грабував. Убивав, просто так. Рубав і махав довкола топором. Делікатностей таких, як Дмитрик, і совісті, щоправда, не знав, ані мудрості глибокої не мав. Але й так був гідним чоловіком. І пісня про це говорить. Про нього співають:

Вони його та губити за топорець ясний.А люди ся дивували, який же він красний.Так ся люди дивували, який він хороший,А пани ся чудували, скільки в нього грошей.

– Гей-га, – перебив Чупрей, – ви слухайте уважно, братчики. Ми до тої шибениці ще не цілком напрактиковані. Це може завтра нам придатися, як добра школа.

– От бачиш, як, – каже старий Клим, сопучи, – смерть сміху варта, як і саме життя. Страшна тільки для того, хто дивиться. Може, сумно і тяжко помирати старому, немічному у хаті на ліжку, а тут довкола плач, а тут у хаті діти. Кара божа! А на шибениці, гай!

Той, що дивиться, той страшиться: «Ой, ой, ой, Боже, Боже, як би воно було, якби я тепер стояв там під тою мотузкою». А то пусте думання! Бо такого, що там роззявляється і боїться, точно не повісять. Вішають таких, як ми. І мене хай завтра повісять, а святий Ілля в небі мене запитає:

– Гей же, Климе! То що? Хочеш бути воїном і ще раз бути повішеним?

То скажу йому:

– Гей-га! Дай же, святий, ясний і всезнаючий, хоч десять разів бути молодцем. І нехай мене весь час вішають, як тільки можуть.

Так і той Пилипко. Кажу вам: інший чоловік до шлюбу йде, а йому трохи тоскно чи ніяково. Бо то – якби на ціле життя. А Пилипко коло шибениці розмовляє собі, усміхається, жартує з катом і курить люльку. Бо так між собою домовилися всім своїм товариством – кого мають першим повісити, той викурить люльку і подасть іншому.

Стоїть так Пилипко гарно вбраний, пишний, такий сяючий, що сам пан кат із задоволенням на нього дивиться і якось йому трохи лестить. Розглядає Пилипко людей навколо. А тут кожен нажаханий, блідий. Видно, думає Пилипко: бідний народ. І далі випускає дим із файки. Але не поспішає. І пан кат якось не спішить, бо бачить, що цей не боїться. Люди клацають зубами. Жовніри дивляться один на одного, карабіни їм важчають. Пріють, якісь скривлені, ніби їх усіх живіт болить. Один лиш молоденький рожевощокий жовнірик випростаний стоїть, як смерека, і гостро дивиться. Видно, що юнак, як наші юнаки. А тоді якийсь там із тих череватих панів, той, що тримає в руках великий смердючий папір, дає знак. Хоче щось казати, але кашляє, ковтає слова і давиться словом. Щохвилини витирає піт.

– Щезни, бідо калюхата! Чого трясешся!? Тебе не повісять. Медаль свою дістанеш.