На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

— Шимбале-шимбале! А що то за птах, досі літав лиш до землі, відтепер не рушиться з гордого гнізда?

Відходить убік. Приходить третя панна-загадочка в золотому забралі. Солодким голосом виспівує:

— Шимбале-шимбале! Який дощ перейде, який вітер перевіє, яке сонечко вже ніколи не зайде?

Пройшли панни-загадочки. Штефанко прокинувся у страху, Дмитрових відповідей не дочув, не дочекався, поки опустяться забрала, не побачив лиць посланниць.

Щойно світало. Штефанко встав, нашвидкуруч зібрався і помчав угору до сінної хати під Кременицею. Ніс із собою вість про загадки, так побожно, наче святе причастя. Детально розповів Дмитрові про своє видиво. Дмитро замислився, звернув погляд до верхів. Говорив до свого леля так повільно, виразно:

— Троє ляжуть спати: пани, священики, уряди. Троє будуть пильнувати світ: віщуни, співаки, майстри.

Це перша загадочка відгадана. Штефанко щасливо сміявся. Дмитрик вів далі:

— Той птах — це кресаня. Досі він літав до землі, падав до ніг. Відтепер ніколи шапки не скине, бо не буде людей невільних, кожне слово християнське підніметься високо.

Це другій загадці лице відкрите, а тепер слухайте, мій лелю:

— Перейде той дощ, що тепер світ заливає, дощ дукатів. Перевіє вітер, що несе війни, різню-мори. А наше сонечко ніколи не зайде — свобода!

Це підняті забрала у трьох загадочок. Так воно є. Я справді розумію, лелю, ваш віщий сон. Він уже сам послав тих святих дівиць-чарівниць, він, мій цісарський побратим Йосиф, шляхетний дід. Вони вже в дорозі. Але, видно, час його прийшов, гнітить його старість, смерть над ним схилилася.

Дмитро згадав і повторив цісарські слова: «Світ загойдається або й перевернеться. Усі постанови, усі патенти підуть нанівець, коли відгадаєш їх, ті загадочки, мій юначку…» Так сам сказав мені мій гоноровий побратим, християнський цісар, помазаник Божий.

Штефанко запитав стурбовано:

– Чому ж не приходять, синку, загадочки до тебе сюди на полонину, аж під Кременицю? Чи блудять десь лісами, чи дорогою змучені, хворіють, чи хтось їм не дає дороги?

Дмитро не відповідав. Сильний вітер шарпав дерева, обдирав листя, відносив їх далеко, стогнали полонини.

– Цісарський знак, – сказав Дмитро, – наближається наша мить. Можемо збиратися. Киньмо Довбушевий клич.

Вони покинули сінну хату, зігнали вниз коней. Зійшли до батьківської оселі.

* * *

Пізня весна вибухнула, вистрілила буйно. Довго її тримали в зимовій фурдизі, – і ось вона вирвалася, спочатку сіра, обірвана, полатана. А вже за кілька днів крокувала кудлата, яскрава, у всій пишності.

Саме тоді немолодий удівець, французький емігрант, поріднений із нашим краєм через свою дружину, пан Шарль Франсуа Йозеф де Д. і т.д. і т.д., учена людина, доктор медицини, хірургії та ботаніки, вирушив із Косова в гори. Приїхавши з Відня ранньою весною, стримуваний заметілями, холодом та снігом, він чекав у містечку Косові, крутився, як кіт над водою. Врешті зміг вибратися в гори. Дитину, з якою переважно не розлучався, залишив у Косові, а сам вирушив у товаристві худолицього асистента-віденця.

Завжди гладенько поголений, із білим жабо, в білесенькій перуці, у білих штанах та голубій куртці виглядав по-панськи, вишукано. На лиці доктора постійно трималася добра чи ввічлива усмішка, а очі дивилися ясно, бистро, проникливо. Іноді спалахували жаром. Руки звисали безвладно, ніби бездіяльно, аж раптом міцно стискалися. Пан доктор приїхав із Відня, маючи при собі загадкові, надзвичайно таємні папери та строгі вказівки самого Двору, документи, що викликали страх у губернії, в крайсамтах – падання ниць, а в мандаторіях – дрож у колінах. Говорив мало, мало користався перекладачем, а дивився багато, не слухав, що говорили, а щось постійно занотовував. Мурашки пробігали по урядових спинах, карбувалися рани в серцях лояльних урядників від кожного поскрипування олівця пана доктора. У пачках і скринях він віз великий гербарій, з кишені виймав окуляри, нікому невідомі інструменти та різні печатки. У нотатниках – це підглянули – записував незрозумілі знаки, мабуть, таємні, для того, щоб ніхто не прочитав. Ні на хвильку не розлучався з невеликою скринькою, опечатаною і закритою на замки. Сам її всюди носив. Уряди давали йому, що хотів, давали також те, чого не бажав: охорону для мандрівок та переїзду через небезпечні гори (насправді – шпигунів і спостерігачів із губернії). Коли він вирушив із Косова, горами прогриміла вість, що їде чужоземний цісарський граф, просто з Відня.