Пущами буяла весна. По грунях і хребтах вирізнялися пишною, яскравою зеленню явори. На схилах славили сонечко буковинки, світилися тисячами дзеркалець – у кожному листочку відбивалося обличчя сонечка. Зі смерек вискакували палаючі свічники – червоні шишки, цілі процесії полум’яних лісових свічників хиталися на весняному вітрі, кланялися вогненному Панові, ґазді Верховини – Сонечкові. Несли легенький запах, який, напевно, міг би принести полегшення вмираючому, а може, на прощання з життям, і гострий жаль, який ріже серце, що світ такий гарний і божий, а людина така зарита у кротячу нору своєї долі. Долами навколо царинок ліщини обліпилися нудотно-солодким соком. Там ґаздували бджоли, гуділи в ліщинах. Кущі лісової малини проривалися соковитими листками із засохлих, мов солома, патиків. Оновлялися, набирали живого блиску листя ожини, які покірно пережили зиму при землі під снігом. Серед трав рожевіли шафрани, а на перевалах виглядали з-під решток снігу гірські мирти. А в буковинках на північних схилах – безмежні розливи полчищ білих і фіолетових весняних зозулинців. Черпаючи життя і росяну свіжість із вологої, ще холодної підстилки сухого букового листя, вони невинно блищали, створені лише для весняного буття, лякалися кожного, хоч трохи пекучішого, промінчика. Це життя таке єдине, таке коротке, а яке ж повне краси: тиждень тому – забагато снігу, тиждень по тому – забагато тепла.
Огортали прибульця духмяними хмарами, нагадуючи йому про далеку квітучу батьківщину, про солодкий Прованс. Справді, цей дикий і поганський край у своїй красі вартий того, щоб рівнятися з оспіваним християнським Провансом.
Ластівки кружляли навколо хат і колиб. Яструби шукали воронячих гнізд, ворони відганяли кожного розбійника-яструба, який одним помахом крил злітав понад крикливе збіговисько ворон. Чорні лелеки долітали до краю пущі й завертали назад до багнистих луків. Полонини розспівалися, немов флейтами. Безперервно кували зозулі… Їхнє вигравання наближало до слухача неміряні гірські простори. І доводило, що вони не є порожніми. Там, на одній високій луці, озветься зозуля, а інша відразу відповість їй із глибокого яру. І десь дуже далеко, за буковинкою, ще одна виспівує, як луна. А потім одночасно виспівують три або чотири. Слух і думка літає за ними. Повсюди спів і любов.
Дуже жаль було докторові, що не було з ним його п’ятилітнього сина-одинака, якому він усе показував, усе пояснював і завжди розповідав про любий серцю Прованс.
Коли мандрівник заїхав у яворову пущу, його погляд захопили гігантські старі колони вікових яворів. Стовбур біля стовбура, вони йшли колонадою серед трав. Величний костел, чогось подібного він не бачив навіть на своїй батьківщині. У цьому костелі – райські бесіди, щебетання та співи птахів. Здивовані пташки перегукувалися, зліталося їх щораз більше, аби придивитися до нього. На скелях легенько потріскували берези, із них стікав сік – весняні солодощі. Якби наточити цього соку й випити, весна у людських жилах зашуміла б сильніше, ніж вино. Радість правічного райського лісу з усіх боків огортала мандрівника.
Натомість тихими й сумними були людські оселі. Як би далеко не кинув поглядом понад ці освітлені сонцем пущі та верхи, хоч би й занурився в них конем, усюди нишпорячи, продираючись стежками крізь хащі та яри, повні вологи, крізь темні хащі, позеленілі схили й урвища, повні зелених ожин, – не знайшов би нічого, що могло б нагодувати й підкріпити зголоднілу людину.
Тут жив рід гірських мисливців, але вже роками почав уживати зерно. Небагато жило з пущі.
Провідники розповідали панові доктору:
– Якби не було тугого року, ми мали б інше видовище. Ігровища, високі луки між селами і заростями були б сповнені весняними хихотіннями та сміхами. Миготіли б усюди білі сорочки, червоні запаски й штани. Дівчата і хлопці сходяться там і святкують весну. Але ніколи жоден хлопець не візьме дівчини, яка його не хоче. Довго разом співають, вуркочуть, щебечуть і пестяться, як птахи, поки зблизяться одне з одним.
Однак цього року весняна радість завмерла, шлюби поснули.
Але не так жили лісові хижаки, найдужчі тутешні мисливці. До них не дійшов голодний рік. Коли пан доктор медицини, хірургії та ботаніки заїхав у пущі Буковця, почув сильні удари по стовбурах, неначе клепання. Провідники пояснювали, що це ведмедиця готується до весняних ігрищ, стає на задні лапи, могутньо валить по дереві й карбує стовбур, щоб ведмеді-самці мірялися з нею по цьому дереві своїм ростом.
Трохи пізніше пан доктор на власні очі побачив не менш цікаве диво. Плай був загороджений засіками. Коли наблизилися, зненацька, невідомо звідки, з’явилися яскраві постаті, озброєні понад міру. То лісові люди, які стояли там на сторожі, не пускали нікого з долів до своєї дикої країни. Провідники вже раніше попередили пана доктора й запевнили його, що для нього, як прибулого з цісарської столиці, не буде ніяких перешкод. Зазвучали радісні вигуки та постріли. З гущавини вийшла ясенівська варта, радісно махаючи капелюхами.
– Хай живе граф, цісарський посланець!
Лісові люди зовсім не виглядали дикунами, радісно й сердечно подавали руки панові докторові, придивлялися до нього з очевидною втіхою.
І пан доктор дивився зі щирим зацікавленням. Постійно записував у нотатник: «Яскравий народ, подібний хіба що на якихось сарацинів». Лісові люди відвалили запори, провели людей і коней ледь помітними крутими стежками серед гущавини. І вже здалека було чути, як хтось потім поправляє засіку, валить дерева…
Пан доктор перетнув кордони дикої цікавої країни.
Скажемо відразу сумну правду, що доктор уже ніколи не повернувся з цієї країни. Що вже ніколи нічого не розповідав своєму малому одинакові ні про цю країну, ні про любий серцю Прованс. Той одинак, а пізніше і його нащадки, назавжди залишилися у Косові. Ті нащадки, ймовірно, забули про любий серцю Прованс і навіть не були проінформовані про плани та цілі подорожі доктора в дикі гори.
Однак пам’ятали про вченого і творчого предка. Розповідали, що дикі лісові люди прийняли його, як короля, і що внаслідок незрозумілих незграбних махінацій тогочасних урядів чи погано зрозумілих вказівок та акцій надто старанних шпигунів, неоціненний доктор втратив у горах життя, пропав, ніхто не знав, де й коли. І що з цього наробилося багато безладу та біди.
Андрійко знав більше. Оповідав, що, коли прийшли цісарські знаки, які приймали з великою пишнотою, приїхав у гори сам чужоземний граф, вірний побратим цісаря, друг народу, ворог мандаторів. Усі про це знали, благословляли його, коли проїжджав. Старці, що лежали на печі, казали себе виносити перед хату, аби, як говорили, перед смертю побачити цісарського брата. Мандаторія платила золотом за кожну вість про кожен рух цісарського посланця. Квятковський перевдягався на жебрака, лазив по горах, наймав собі шпигунів, щоби стежили крок за кроком за графом. Назустріч графові виїхав пан Осьвєнцімський. І хоч провідники, що їх надали графові уряди, весь час впихалися між ними, щоб перешкодити їм розмовляти, пан Осьвєнцімський говорив із паном графом різними панськими мовами. Граф говорив мало, переважно слухав. Постійно питав про Голови, вимовляючи це по-чужоземськи, але всі чули й могли зрозуміти. На конях було багато скринь, які постійно пильнував і доглядав помічник графа. Одну скриньку граф завжди тримав при собі. Коли доїхали на Голови, він вийняв із-за пазухи листа з червоними печатками. Питав про Дмитра, головського князя. Казав, що має для нього з Відня три словечка. Що йдеться йому про рідкісне й важливе зілля. Пан Освєнцімський так це переклав, а багато людей чуло. Граф чекав на Дмитра і на Штефанка. Відпочивав і так собі тим часом ходив буковинками. Перш ніж Дмитро і Штефанко під вечір повернулися з Кремениці, чужоземний граф кудись зник. Його шукали цілу ніч, шукали й наступного дня. Помічник графа лементував, здіймав руки до неба, пояснював панові Осьвєнцімському, що той і без нього знав, яка це важлива, світова особа. Знайшли тільки кілька слідів, що вели до пущі, разом зі слідами двох людей у постолах. Більше ніхто нічого знайти не зміг… Старий Клим дізнався, що цієї ж ночі із села зник Плетінь. На нього чигали, коли повернеться. Коли вернувся через кілька днів, Клим, Чупрей та Куділь його схопили, привели до його власної хати, прив’язали до лави, наперед роздягнувши. Грозили, що будуть лити йому на живіт смолу. Закликали, щоб він признався. Плетінь плакав, як мала дитина, лив сльози, але ні в чому не зізнався. Сестра Плетіня помчала до Дмитра. Дмитро наказав відпустити Плетіня. Тим часом у його хаті знайшли багато речей Пелеха. Тепер усе зрозуміли. Штефанко вже давно казав, що Плетіня треба остерігатися. Плетіня прогнали, заборонили йому вертатися до села під страхом смерті. Невдовзі прийшла вість із Кут, що Плетіня повісили аж у Станіславові. Всі зрозуміли, що Квятковський не хотів мати свідка. Усі речі графа віднесли до Кут. Про скриньку і про лист із червоними печатками ніхто ніколи не чув.
Бойова атмосфера, мов хмара, зависла над Головами. З дальніх комор у скелях принесли запаси пороху та куль. Здається, золото теж принесли до буковинки Василюків. Днями й ночами по хатах, як перед великим полюванням, готували кулі, набої. З гори на гору перегукувалися юнаки, в буковинках і гущавинах сиділи молоді люди при ватрах, таборували, як військо. З усіх сіл, аж з-під Кут пробиралися на Голови юнаки та підлітки. Голод відступив, шишки червоніли, буковинки світилися, а тому й весняний юнацький рій загудів, як гудів щовесни. Для юнацького рою неважливими були причини та пояснення. Шуміли рої по буковинках і по полонинах, гуділи так, що всі гори знали. Їм уже нетерпеливилося. І Дмитрові нетерпеливилося. Отак-то, надто буйні були Голови для Дмитра, а Дмитро для них надто обережний, незрозумілий. З іншим ватажком уже б напали на мандаторію і вже би зникли у відлюдній Верховині. Адже й Дмитро так робив, але тепер чекав на ще якісь знаки. Клим підмовляв до старої лісової практики: якнайскоріше напасти, викликати замішання серед ворогів, відбити загадки, відступити в гори. І ще одна суперечка вибухнула зі Шкіндами, які через Дмитрове зволікання пригадали собі всі звинувачення проти нього. Замість поновлення сватів весною, як сподівалися, небагато бракувало, щоб Дмитро порубав старого Шкінду за лихослів’я.
ebooksa