Люди, однак, не є поганими. Рештки співчуття, не чужого людській натурі, проявляються і в наші дні, принаймні стосовно тварин. Особливо диких тварин, бо їх уже нема. І хоч мало хто задумується над тим, як тисячі голів худоби щоденно йдуть зі степів на забій, і як усе добре облаштовано, що кожен віл ледь моргне, а вже є консерви, все ж захист того, що вимерло або безсумнівно вимре, часом цікавить голови та серця. Напевно, багатьох іще неодмінно зворушить, коли їм розповісти про впійманого й уярмленого дикого буйвола, про його дикий розпач, про ведмедя у розжарених кліщах, про орла з ланцюгами на ногах.
Погляньмо на Дмитрика, як на звіра з вимираючого роду, на лісове диво старовіку, впіймане і прикуте до клітки. І це відкриє наші серця для оповіді Андрійка.
Тієї дивної літньої ночі Дмитро отримав мольфарську вість, що цісарські знаки вже не з’являться. Він уже точно знав, що старий цісар помер. Плакав на самоті в підвалі, що розбиті великі починання, знищені надії на велику свободу, що і все його життя знищене. Вже тільки висів над ним і над його братством зашморг, а його родам, гірським родам, відкривався морок катівні.
Але він не дасться гайдукам, гицелям. Гайдуцькому роду в болоті лежати, не нашому! Завтра їм кінець.
Прикутий до стіни, обдертий і облуплений від земних надій, як від шкіри, Дмитрик у той час зітхав у темниці до іншого мовчазного володаря, до володаря ясного. Заснув.
Коли сон зморив Дмитра, йому бачилося, що він їде з великої гори на возі без коней, на возі, який їде сам собою і він сам собі вимайстрував. Однак не міг зупинити воза, колеса розігрілися від бігу і розжарилися так, що припікали Дмитра. Далеко на горі стояла шибениця, висока, як гора. Кидала велику тінь на цілу долину. Мотузка на ній була така довга, що сягала через гори на весь край. Віз далі мчав під гору, завіз Дмитрика аж до шибениці.
Спутаний Дмитро зітхнув крізь сон:
– Власне цю одну маленьку мить людина мусить пройти сама.
Загойдалася перед ним стара, худа, довгонога шибеничка. Заграла, запищала тоненько і жваво Пелехову колискову, що огортає сном. Такої майстерної гри, такого проникливого співу він ще не чув ніколи.
– Гоой-гооя, юначку! Будеш ти танцювати, ейгага! Підскакувати будеш від моєї музички. Навчу тебе пісеньок незнаних, і яких же сміливих, нашепчу тобі вигадок таємних, і яких же нових. Заведу тебе я, дружка старенького, на забави весільні та й на пишні, з княгинею льодовою біленькою, і якою ж білою, охолоджу твою голову гарячу, ложе постелю, і яке ж зимне.
Так грала стара шибеничка. Подивіться: то Льодова Баба вбирається у снігову весільну ґуґлю. Вже лежить біля нього. Га! Яка ж ти гарна, Пані Одокіє! Відкрилися раптом над ним великі сталеві холодні очі. Вузькі, стиснені й холодні губи торкнулися до його вуст. З-під білої ґуґлі показалися гладенькі коліна і стегна. Доторкнулися до нього. Дотик обпік, як лід. Морозом повіяло на нього від Льодової Баби.
Досвітній холод розбудив Дмитра. Розвиднялося, забруднене світло пробивалося до катівні.
Тоді Дмитрик, напівпритомний, іще з видивом величезної шибениці під повіками, з її співами у вухах, з відчуттям крижаного поцілунку й обіймів, почав кликати сонечко. Рук скласти не міг, піднімав лиш одну руку й голову. Спочатку шепотів молитву, якою колись у зимівнику вітав сонечко. Потім співав уже ніби церковну пісню чи літанію:
– Лелю-сонечко. Ходиш у панцирах золотих, кіньми рвеш змійовими. Мечеш булави вогняні.
Задзвени панциром! Витрать одну стрілу, хоча іскру з копит змієвих! Почуй мій голос, Лелю!
І сталося диво. Не могло дійти сонечко до підвального віконця підвалу, зверненого на захід і на північ, але блиснуло й відбилося у вікнах мандаторії напроти. Звідти рикошетом послало свої стріли. Вдарило до болю в очі в’язня. Засміялося, задзвеніло. Напевно, також десь там високо заіржали змієві румаки, зареготали, блискаючи очима, б’ючи золотими підковами.
Тепер Дмитро міг завдати удару ворогові свободи. Підніс високо, як тільки міг, неприкуту руку, тримаючи в ній ту ляльку з болота і глини, яку зліпив у вигляді мандатора. І хоч у катівні було темно, за формою живота, чобіт та ківера кожен відразу впізнав би, чию фігуру зображає лялька. Ще вчора зробив її Дмитрик, але сам не міг пробити її променями гніву. Не мав флояри – не міг ударити в неї силою пісні. Не міг його досягнути.
Тепер, коли летіли батьківські, сонечкові стріли, він підніс до них ляльку мандатора. Не співав, не молився, кричав, як орел, що б’є здобич. Кричав, аж прокинувся весь катуш.
– Бий у неї, врази різницький рід, злодійських підземних щурів, плем’я темряви! Почуй мій голос, сонечко!
Ці слова чули у в’язниці. Не в одному побратимському серці пробудилася тривога: чи переможуть чари, а чи сумна дурійка огорне чорною плахтою ясну голову ватажка…
ebooksa