– Скільки шибениць тобі бачиться, то не моя справа, а катів. Не буду в них хліба забирати. Це тобі скажу, і ви всі слухайте. Задираєшся зі мною, мольфаром? Хочеш сварки? Завтрашній день тебе дістане.
Відвернувся до стіни, щось шепотів, дивлячись угору.
Мандатор подав знак, стражники зачинили двері і ще сильніше скрутили в’язня. Ніхто його, однак, не штурхав, ніхто не смів його штовхнути.
Наступним був пан Осьвєнцімський. Жандарм Брнатцік запитував досить ґречно, бо знали, що він шляхтич:
– Гер поляк! Чи то і ти, ваше панство, належиш до розбійницької банди Василюка?
Пан Осьвєнцімський ще більше скривив лице у зневажливій посмішці:
– Брешеш, псяча хамська підлизо, – вицідив і крикнув жандармові. – Брешеш, не належу, лиш честь маю належати до прекрасного рицарства, до товариства і братства юнацького пана Дмитра, гірського князя.
Після цього і пана Осьвєнцімського закрили в маленькому тісному підвалі, але до підлоги не прив’язували.
Решту в’язнів намагалися змусити зізнатися, що Дмитро наказав напасти на волохів і що весь час блюзнить цісаря.
Коли спробували допитувати Куділя, той узагалі не вставав, не озивався, навіть не повернув голови. Його прикували до підлоги.
Мартищука мучили найдовше, бо він був наймолодший. Гадали, що принаймні від нього витягнуть, що їм було потрібно. Мартищук кричав тільки одне:
– Убийте мене швидше, бо я вас потім повбиваю!
В інших камерах в’язням також лили гарячу смолу на живіт і на стопи. Так мучили і Чупрея. Сам мандатор запитав його, чи не має чогось сказати, бо потім пошкодує. Чупрей відповідав начебто вельми охоче і весело:
– Маю сказати важливу річ! Аби ви нас усі по черзі цілували в задницю. І втіштесь: якщо Довбуш, коли його варили в розсолі, пригравав панкам на флоярі, то і ми можемо помучитися. І як тобі почнемо пригравати…
Туго, дуже тугенько зв’язали ватажка Чупрея за такі веселощі та прикували до підлоги. Клим не знав жартів, кинувся з кайданами на мандатора. Його покалічили, коли позбавили можливості рухатися, і згорнули в яблучко. Прийшли ще раз до камери Дмитра з мотузками, ланцюгами і скалушами, ніби погрожуючи, що прикують і його до підлоги. Коли Дмитро побачив мандатора, почав голосно сміятися.
– Чому смієшся? – запитав Брнек.
– Скажу тобі, якщо питаєш, – відповів Дмитро. – Подумав я собі, мандаторе, як ти будеш виглядати з животом, згорнутим у яблучко. Страх твій також варто побачити, – довго і пронизливо дивився на мандатора.
Кость грюкнув гарапником, але не торкнувся в’язня. Мандатор затремтів, казав гайдукам покинути камеру і сам вийшов. Коли Брнек вийшов із камери, Дмитро, прикутий за одну руку і за одну ногу, зайнявся дивною справою. Позгрібав з підлоги грязюку, яку залишили чоботи мандатора. Назбирав так величеньку грудку, плюнув на неї і почав її місити в руках.
А коли посіпаки пішли геть, уся катівня загриміла танечною піснею. У кайданах співали вояки, сини Верховини.
Того пам’ятного вечора згорнули у клубок п’ятдесят шість людей. Окрім Дмитра і пана Осьвєнцімського, майже всіх прикували до підлоги. Мандатор стежив за цим особисто, Брнатцікові від збудження засяяв на лиці якийсь дивний блиск. Щоб збадьоритися, мандатор постійно бігав до свого помешкання, щоб ковтнути собі горілки, яку вже в ті часи відбирали у контрабандистів.
ebooksa