Отож іще не настав вечір, а кожен уже лежав там, де приліг. А Грицьо допомагав кожному вкластися з такою дбайливістю, ніби своїм храмовим гостям – аби хтось не упав, аби не прокинувся, аби не перервав відпочинку.
Чи на Головах, чи на Річці, чи на Перехресному та в Ясенові і навіть там на Жаб’ї, межи тим жидівським і циганським людом, чи не кожна старша людина ще й тепер може детально розповісти, як то Грицьо Баган напоїв стражників, як, ніжно вкриваючи ліжниками й турботливо вкладаючи спати наглядача, викрав у нього ключі, кліщі, молотки, ножиці. Як урешті визволив Дмитра та юнаків, ламаючи кліщами кайдани. Як невинний простак перекреслив усі плани влади. Висміяв ціле каральне право шибениці, він, дурненький Грицьо. Це тому на світанку посміхнулося сонечко, шепочучи Дмитрові на вухо.
Уже вечоріло, коли звільнений від кайданів Дмитрик у товаристві Гриця, тримаючи в’язку ключів, заходив до головної катівні, де була більшість товариства. Якомога тихіше відкрив двері, хвильку подивився і шепнув:
– Гуки! Де ж ви, мої гуки.
Ніхто з в’язнів не спав. Чекали на вечерю, але сьогодні її не було. Однак усіх страх пройняв морозом, коли у темряві вони побачили високу постать Дмитра. Дехто подумав, що то дурійка чи гарячка і його охопила, і сам ватажко йому привиджується, а може, дух його кружляє у цій кривавій, зачарованій катівні. Щойно Куділь отямився перший і тихенько заспівав:
І відразу розвіявся крижаний чар страху. Але мить була небезпечна. Бо юнацтво могло розспіватися і розгаласуватися від такої радості. І нічого б не вдалося. Тоді Дмитрик одним чарівним помахом пальця прикував їх до землі, замурував їм уста. Кожен радів, шумів і сміявся тільки всередині себе, так, як оте Довбушеве джерело під Ґаджиною гуде, булькоче і сміється у скелях.
Ламали кайдани, розрізали пута, розкували одного за другим. А ті, що були вже наполовину розковані, допомагали іншим. Усі цілувалися, обнімалися і плакали. Нарешті знайшли Чупрея у якійсь темній дірі, прикутого до стіни стількома важезними ланцюгами, що важко було їх підняти. Розшукали й Клима, закривавленого і зраненого. Тим часом інші вже вийшли пильнувати сплячих стражників, аби якийсь не прокинувся і не здійняв тривоги. Усі снували тихо, мов духи. І лише Грицьо Баган, хоч нібито вдень переважно випльовував горілку, викрикував часом надто голосно, погрожував мандаторамта посіпакам мстиво, а їхнім матерям непристойно. Ймовірно, якась крапелька таки протекла попри той ошпарений язик. Такий увійшов у нього юнацький дух. Як опришок, то опришок, псяча ваша віра! Видно, що все ж опришок. Дмитро обіцяв йому все що завгодно, лиш би він не робив галасу. Але це були непотрібні побоювання. Бо Грицьо старанно виконав накази кума. Ще ніколи в житті посіпаки не спали так міцно й солодко, як нині. Вже настала ніч, коли Василюкові розкували та звільнили всіх людей, які були в катівні. А потім гуртом, але тихо, пішли до вартівні забирати свою зброю та свій одяг, які були там поскладані. Шепіт в’язався з шепотом, розгойдувався, піднімався шум, вигравав. Як повідь Черемошу, що тихцем уночі напливе з далеких гір високим валом і несподівано накриє сплячих. Ключники все ще спали. Вирішили їх нарешті розбудити. Досить уже відпочили. Однак це було нелегко. Сам Чупрей узявся до роботи. Тряс кожним з усієї сили, і лиш тоді, коли той чи інший відкривав одне око і бачив над собою озброєного велетня Чупрея, вони вмить тверезіли, неначе весь спирт раптово випаровувався. Як Чупрей підкинув тапчан, на якому спочивав наглядач, то той відразу, як мала дитина, побожно благав навколішки про життя. Василюкові товариші нікому не робили ніякої кривди. Нікого не штурхали, не відігравалися. Тільки казали всім бути тихо, швидко збиратися та йти з ними. Тієї ночі спорожніла вся катівня. На світанку були вже на горі, на Сокільськім, над прірвою. І там повклякали й молилися до сонця, промовляючи стару молитву Василюкового роду. Тільки Куділь, за наказом Дмитра, помчав наперед, на Голови, а разом з ним Грицьо, аби попрощатися з родиною, з Біланею, з корівками і телятками.
Після молитви зійшли вниз до водоспаду Сикавка і звідти відпустили на волю посіпак, поважно і строго наказавши їм, щоб добре себе поводили, щоби вдень і вночі вважали, аби відтепер не кривдити людей.
Посіпаки дійшли на Соколівський верх і звідти побігли до Кут. Відразу після їхнього відходу втікачі переправилися через Ріку на волоський бік.
Тоді прийшла злива з громами і блискавками. Світ затягнувся хмарами, посіпакам важко було дістатися до Кут. Піднялися ріка і потоки. Погоня була неможлива. Сонечко знало, коли показатися, а коли сховатися і випустити хмари.
Коли все на землі обмануло, Дмитро зрозумів, якому могутньому володареві довіряти. Тепер усі були вільні. Товариші були вільні, ґазди були вільні. Води, які небезпечно розлилися, оберігали від погоні.
«Кінець опришкам»
Усі сиділи на волоському березі, сховавшись у гущавині молодого лісу. Внизу під кичерою простягалися блискучі від роси луки, геть рожеві від квіту, який там буває влітку. Поглядали з гущавини на лядський бік. Їх цікавило, чи з’являться десь там, на сокільських скелях, посіпаки та військо. Самі мали досить чудернацький вигляд, бо на вимащені у катівні, порвані, закривавлені й загноєні сорочки повдягали свої речі, які забрали у вартівні: прекрасні червоні каптани із золотими ґудзиками, нові кожухи, сердаки, великі торби, вибиті мосяжем, та білі манти, вишиті червінню й золотом. У торбах знайшли флояри.
Дивлячись на сокільські скелі, питали Дмитра, чи мають тут сидіти тихо – бо, може, він накаже зненацька напасти на погоню, – чи можна палити ватри й шуміти. Дмитро дозволив палити ватри, дозволив грати на флоярах. Так вони відпочивали, курячи файки, розмовляючи та пробуючи флояри. Нарешті вернувся Куділь із двома конями, нав’юченими золотом. Узяв із Василюкової буковинки стільки золота, скільки міг навантажити на двох коней. Десь високо перебрів Білу Ріку й поперечними плаями, ідучи волоським боком, добрався до товариства.
І тоді Дмитрик казав розділити те золото між ста п’ятдесятьма людьми, яких він визволив із катівні. Наказав їм розійтися світом, може, збудувати собі якусь хату й осісти – хоч би десь серед пущі на волоській стороні.
Коли всі в один голос стали просити, щоб створили нове товариство, щоб Дмитро далі ватажкував, щоб іще раз вигнати мандаторів, а потім гуляти і воювати, він промовив пам’ятні слова, що їх переповів Андрійко:
– Кінець опришкам! Це я вам казав після того, як ми вигнали зрадника Плетіня. І саме цю відповідь мав для тебе, отче Климе, тоді вночі, коли ти нам повістував про Пилипка. Але недобрий був час про це говорити. Скажу тепер. Відтепер уже хіба такі будуть опришкувати, що з бабської кліті будуть тягнути дукати. І щораз гірші, такі, що навіть білий гріш із бербениці почнуть вишкрябувати. Не ваше це, не юнацьке діло. Кожен ґатунок має мати якесь місце на світі. Настроєний має бути до світу, як струни в цимбалах. Мусить бути потрібний. Так, як є у пущі між звіриною, так само між людьми, так і з родом нашим молодецьким, юнацьким.
Для чого ж було юнацтво, для чого були ми? Аби зібрати товариство, аби розширити товариство на цілий світ гірських людей, аби звідси рознести свободу далі. Нині вже цього юнаки не зроблять, не зможуть зробити. Лиш один раз відкрилося нам щастя, як один раз народжується людина. І один раз з’явився великий чарівник, старий цісар, що мав відкрити світові нашу свободу, те рідкісне і важне зілля, як переказував граф, цісарський посланець. Тільки раз загадки, наче святе письмо, вказали нам дорогу. Стара свобода потонула, новий чарівник не з’явиться. А чого вартий цей світ без свободи? Ми діти Верховини, ми тільки вояками свободи можемо бути. Будуть шуміти ці буковинки, або їх вирубають, розквітатимуть роди ґаздівські, або їх втопчуть у землю. Але вже не наш, не юнацький стан.
Свобода тут буде завжди, так гадаєте? Але хіба кожен для себе, для себе кожен ґаздонька, для себе і зрадник. Що пагорбок, то інша установа, інше право. Ось тому-то мандаторський порядок усюди візьме гору… Кінець опришкам!
Тому, братчики пишні, розв’язую ваші руки від громової присяги. Нехай і Він розв’яже вас, той Святий, що мене на ватажка громом призначив… Але чи підете воювати, чи ґаздувати в чужі краї, такий один закон має для вас ваш ватажко, і сам громовий Святий наказує це грізно: бідарів щадіть, кривди бійтеся, за гріх то майте, щоби працю нищити.
ebooksa