Тим часом струни грали, вражали сонячні стріли. Ще раз усміхнулося сонце, відбиваючись у вікнах мандатора. Ще щось шепнуло на вухо мольфарові, який уже ледь не втрачав свідомість. І він усміхнувся. Сонце пішло, в катівні знову було темно. Дмитро знесилів, кинув ляльку. Він уже знав, що цієї миті закінчилася Брнекова співанка. Ще раз підхопився, крикнув, аж весь катуш здригнувся: Гуки, мої гуки! Убило сонечко ляльку… Зімлів і довго так лежав непритомний.
В’язні повірили словам ватажка. Наглядачі, які прийшли до камер після сонця, саме від в’язнів дізналися, що мандатор уже мертвий. Сум’яття і страшний безлад запанували у мандаторії, коли мандатора дійсно знайшли на підлозі неживого. Поруч лежав пропалений і роздертий портрет цісаря, повернений до стіни. Брнатцік збирався до крайсамту по накази та вказівки. Кудись безслідно зник єдиний і безцінний свідок, міністрант Ґєник. Ніхто його більше не бачив. Він був гробарем, розумівся на чарах, а не знав, кого має боятися.
У цей самий час ґазда з Голів Грицьо Баган саме чекав у катівні на звільнення. Грицьо Баган був кумом Дмитра і, як цілі Голови, був із Дмитром дружний. Але не тільки ніколи не мішався до жодних юнацьких справ, але й зовсім нічого не міг би про них розповісти, окрім балачок та байок, почутих зимою при печі. Бо від світанку до заходу сонця опікувався лише коровами, думав тільки про корів, і якщо колись щось говорив, то також тільки про корів і телят. Цілі дні проводив з ними по лісах і толоках, а взимку не виходив за дня зі стайні, хіба щоб вигнати корів до сіна. Щоправда, зимовими вечорами часто уважно слухав дідівських оповідань про опришків, про зміїв та летючі кораблі, про напади і чари Дмитра. Усе це в його голові мішалося з Довбушем, Головачем, Бог знає ще з чим. Стільки вже напрялося, намоталося тих байок про Дмитра, що, коли одного разу Гриць побачив його під час якоїсь толоки, ходив навколо нього, торкався обережно й легенько, сумніваючись, чи славний ватажко і князь це той самий його кум Дмитро. Колись, багато століть тому, Грицевого предка назвали Баганом, тобто потворою. Видно, мав бути грізним чоловіком. А хто дивився на невеликого і лагідного чоловічка, яким був Грицьо, міг подумати, що якось він надто виродився від страшних предків. Бо якщо ні, то хіба якийсь насмішник дав цьому родові таке прізвисько.
Після нападу ватаги Томанюків на волоський караван над озером нещастя, як той вітрогон, що завжди має в голові шкідливі й напасні думки, волочилося по горах та лісах і отак, знічев’я, причепилося до Гриця Багана. Волохів не задовільнила політика мандатора. Вони не впізнавали нікого з людей, кинутих до катівні, яких їм показували. Затялися, щоб повернути збіжжя, бо інакше підуть до губернії. Такі бігали, мов ошпарені, разом із пушкарями, шукаючи Томанюкових опришків, які пограбували їхній караван. Баган якраз вийшов зі стайні по телят. А тут якийсь чорний, замащений сажею волох проходив плаєм із пушкарями. Може, Баган був подібний на когось із нападників, важко дізнатися, бо волохові й так люди у цих проклятих, страшних горах здавалися якимись подібними одне на одного. Усі вони розбійники, зрештою, звідти й назва: готці – гоцули. Тож він відразу вказав пушкарям на Гриця, що то власне цей напав на них над озером, над Чурєком.
– О, це той опришок, – кричав волох, – в’яжіть його, інакше лечу до мандатора.
Пушкарі не вірили своїм вухам, бо врешті були серед них люди, що походили з сусіднього села і знали Гриця. Але що менше впевнений був чорноокий, розкуйовджений, наляканий і тремтячий волох, то більше він верещав, що Баган – то той опришок. Баганові врешті набридла ця комедія, він хотів іти до телят. Але тоді пушкарі зв’язали його і погнали вперед. Мусив усе залишити – бідна його голівонька – і корів, і телят, навіть не дозволили йому нічого нікому переказати. А в катівні його відразу мали за опришка. Почастували його олов’яним гарапником, а коли він хотів щось пояснити, прикували ланцюгами до стіни. За одну мить він зрозумів усе, чого досі йому ніхто й за місяць не пояснив би. Хоч і не опришок, але видно, що опришок. Такого вже роду. Він думав, що знає своє, а це не так. Панське право знає краще. Тільки думаючи про долю осиротілих теляток, він заливався сльозами.
Його помістили поруч із Василюком, у сусідній камері. Порозумілися відразу, зраділи один одному. Дмитрик не міг надивуватися, звідки Баган тут узявся. А Грицеві, щойно він почув голос кума, не лише відразу стало веселіше, але й, у міру того, як розговорився, прилетіло до нього щось із тих розмов, яких він наслухався взимку; відтепер йому почало здаватися, що катівня – це наче брама до чогось чарівного, Бог його знає до чого. Адже Грицьо і на храми не ходив, і від народження не був у містечку. Частіше бачив танці й герці теляток, ніж сільську толоку з танцями.
Дмитро пережив не одну веселу і вдячну хвилину в розмовах із цим невинним доглядачем теляток. Спочатку Грицьо насторожено питав, коли їх будуть вішати і який цей панський порядок із повішанням. Бо ж для цього є насланий на християн пан мандатор, наче яструб на курчат. І все це хай би було, і нещастя має своє право, лиш та його Біланя знову щось нездорова. Мабуть, реве, банує за ґаздою, серце крається, коли про це подумаєш. Заледве пояснив йому Дмитро, що він же не замішаний в битві з мандаторами, що мусить покликати свідків із Голів і що для цього треба звернутися до протоколу, до про-то-ко-лу!
І Грицьо так зробив. А тим часом, коли Грицьо чекав на свідків, а Дмитро невідомо на що, напевно, на присуд, говорили собі, скільки хотіли. Незле їм було разом у катівні. Дмитро розповідав про широкий світ, про цісарів, про вогняні загадки і про чари. А Грицьо про кожну корівку, про її історію та звички, найбільше про Біланю, що народилася важкої зими. Хворіла бідненька, Грицьо цілу зиму тримав телятко під піччю. З такого турботливого догляду виросла ніжна і наймудріша корова. Сама мудрість, не корова, ще пошукати такої худобини! За ґаздою оглядається, кличе його, вітає. А коли знову прийшла зараза, най би щезла, – худоба гинула всюди, крий Боже, – захворіла й Біланя. І Грицьо спав коло неї, втішав її, щоб не стогнала. У вухо треба було шепотіти, бо ледве дихала.
– Але ж і Бог тут має слово, не бійся, Біланю. Не бачиш Його? І я Його не бачу. Зате Він око має, гай! не нашому пара. Має Він око і для тебе…
Так розповідав Баган Дмитрові у мандаторській катівні й весь час зітхав:
– Ой, Біланю, худобино сердечна, і ви, вся малеча запашна, є око Боже, на ґазду дивиться і на вас.
Втішений кумом, розважений розмовою, чекав так Грицьо на свідків.
А коли отаман пушкарів привів свідків, виявилося найбезсумнівніше – що, зрештою, знав кожен у Головах, – що Грицьо ані того дня, ані вже роками не виходив поза пасовище та найближчий ліс.
Усі злегка посміхалися, дивлячись на цього сердегу з голубими очима і тихим поглядом. Врешті мандатор наказав його звільнити, залишили його в камері ще тільки на ніч. Грицьо вернувся до катівні, радий, що своїх корівок і телят побачить уже завтра. Щиро дякував Дмитрові, що врятував його доброю порадою від шибениці. Дмитро сміявся з Гриця і також радів.
Власне того вечора мучили і в’язали в яблучко усіх, хто сидів під слідством. Грицьо вже навіть забув про свою долю і потіху, так його боліло серце за цих бідних мучених людей, немов за власних телят, як за ту ніжну Біланю. А наступного ранку Грицьо Баган схопився зі сну, розбуджений викриками. Став обережно й турботливо випитувати кума, але той, зімлівши, не відповідав. Усі в’язні повірили словам Дмитра про смерть мандатора, лиш один Грицьо гадав, що кум страждає від сонної змори, що, напевно, прилетіла десь із пущі хвостата бісиця і дражнить неборака. Але Дмитро, отямившись, відразу згадав, що йому перед цим шепнуло, посміхаючись, сонечко. Почав важливу розмову крізь стіну катівні:
– Ти сьогодні, Грицю, йдеш на волю, а нам шибениця писана. І кум твій рідний перший познайомиться з мотузкою. Але дивися: сьогодні рано сонечко вбило мандатора. І сонечко, чуєш, саме сонечко наказало, що ти маєш нас звільнити.
Грицьо відповідав не відразу – ясна річ, що кума й далі шарпає бісиця.
Не смів йому перечити і щиро хотів йому допомогти.
– Ну, то хіба треба піти над Річку, скликати всі села церковними дзвонами. Сказати їм, що сам Дмитро наказує йти з топорами на катуш. Зараз піду, бігом, хай лиш мене випустять. Сам у дзвони бити буду.
ebooksa