Ось тоді у гори вперше прибули, як каже переказ? – італіяни і ґрани5. Деякі з цих робітників працювали перед тим на будівництві дороги з Сиґета до Станіславова. Горяни ходили видивлятися на італіянські бутини та ризи.
То були люди бувалі, вправні й відважні. Коли прибули сюди, прийшла про них поголоска цікава, дивна, хоч і сумна.
Річ у тім, що давні люди навіть трохи боялися того лісу на Руськім і Зависі. Бо там ще за Довбушевих часів у скелях жила – як то називали – Змія, або Змій, чи Жертва, коротше кажучи, крилатий дракон. Його вбило громом, але пам’ять про нього залишилася. Італіяни того не боялися, навпаки, мусили остерігатися іншого. Як робили дорогу через гори з Сиґета до Станіславова, десь коло Татарова, розбиваючи скелі мінами, убили такого самого змія. А що у них нехристиянський погляд на страви, почали рубати драконяче м’ясо, а було його як із кількох биків. Італіяни те м’ясо зварили, й ті, що його скуштували, впали мертві. Покрутило їх корчами і ніби вогнем спалило нутрощі. Померли бідаки далеко від своїх. Від того часу італіяни, хоч лісу взагалі не боялися, були обачними. Коли на Руськім знайшли «таке чорне, що звуть Вужем» – також немале, бо розміром з людину, – вже до того не торкнулися. Один другого застерігав. Такі збереглися спомини про італіянів.
Поступово бутини почали робити своє. Хоч якось не випадало ґаздам, які мали ліси, бавитися в такі панські чи жидівські штуки, хоч спочатку майже ніхто, навіть із бідніших людей, не працював у бутинах, та з часом вони принесли великі зміни. Принесли ціну лісам, які досі здавалися хіба що лише перешкодою для господарки, принесли й ціну праці. Змінили образ часу.
Раніше, якщо опришки гасали горами й сусідніми краями, то кожен знав, що це від буйності і частенько погано закінчується. А тепер з такої шаленої гонитви була ще й якась постійна користь. Хоч це відгонило якимось наймитством чи навіть панщиною, але кожен бачив, що італіяни та ґрани вивозили звідти багато грошей. А хто з угорського боку або з криворівнянських людей зі збіднілих родів попрацював якийсь час на бутинах, – чи як тесля, ставлячи загати, чи як керманич, ведучи дараби водою, – той невдовзі купував собі немало покорчованого ґрунту.
До того часу гроші були чимось мало потрібним, були зайвиною. Зроду-віку було відомо з досвіду, і далі в горах це постійно підтверджується: що більше хтось несподівано багато заробляє, то ще більше витрачає і ще більше заборговує. Зокрема й через це старі, мудрі люди погано ставилися до бутин.
Та саме можливість заробити, а хоча б і прогуляти, підохочувала молодих людей до цієї роботи за плату. Колись леґінь міг пристати до опришків, погуляти світами, нападати на містечка й помістя, потрясти панків та жидів. А тепер що? Світ забитий дошками, тільки й того, що, наче в ланцюгах, потягнуть у рекрути. Тому дедалі частіше ставалося, що молоді хлопці не з конечної потреби, а просто заради великого зарібку зголошувалися до дараб. Бралися до того залюбки, бо то була небезпечна і ризикована робота, а гроші швидкі.
Один ґазда з Дземброні позбавив сина спадку за те, що той злакомився на таку тяжку роботу, на швидкий неґаздівський зарібок. І записав маєток мандрівному циганові-музикантові… А з іншим стався ще гірший випадок: не хотів давати одинакові гроші на забави, музику та строї, а працювати на дарабах йому не дозволяв. Тож як батько пішов до Косова, хлопець найнявся сплавляти дараби. Бідовий був хлопець, але необережний, не думав про небезпеку. Коли цілий вал колод, що вирвався з Черленого потоку, підпливав швидкою шаленою течією Бистреця, хлопець не поспішав утікати. Загинув, похований під тим громаддям колод. Як батько вернувся з Косова, тіло одинака знайшли десь далеко у Криворівні. Старий тоді гірко каявся, що не давав хлопцеві грошей на забави.
У пісні йдеться про три верстви. Про стару пастушу, ґаздівську, яка століттями жила згідно зі старим правом, а люди тоді доживали до пізнього віку. Про новішу верству, розбишацьку, що билася і рубалася, а люди жили лише по сорок років. І про найновішу, бутинову: і що то за ґазди? Цілі зими просиджують навпочіпки при ватрі в пущах, заради марних грошей та горілки мучаться з тими колодами, робляться до нічого. Пісня говорить про них зі зневагою і жалем.
У цих піснях з’являється не знаний раніше мотив. То одна, то інша оплакують керманича, якого мати виряджає на пливачку (сплав на плотах) з жалем, навіть із розпачем. Адже через злидні хлопець змушений відійти від стародавніх і улюблених пастуших занять. Не мандрує вже вільно з худобою, не доїть корів, не косить, не збирає сіна. Мусить покинути дім і край заради сплаву деревини, заради праці на водах серед постійних небезпек. Врешті він, як тужить пісня, не повертається, тоне або гине, придавлений колодами.
Фока Шумеїв знав лісну роботу від наймолодших літ, бо його життя у полонинах завжди було пов’язане з просіками, з вирубуванням і випалюванням лісу для пасовищ і лук. Ще в молодості він надивився на бутини в панських лісах. Правду кажучи, його тягнуло до них. Але спочатку він не смів зізнатися в тому сам собі, а потім ще довго не наважувався згадувати про таке батькові. Лише після голодного 1864 року, коли так багато всього змінилося, він подався ще з кількома ґаздами до бутин6.
Повернення коляди
На Святий Вечір, коли час завертає, відбувається в карпатських лісах і пустищах
Як тільки спуститься присмерк, пастух – радше старий, ніж молодий – приходить до стаї сам, щоб його ніхто не бачив і не чув. Щільно зачиняє двері – нічого не чути, крім дихання худоби. Спочатку пастух, щоби його не впізнали, ірже до коней, мукає до корів і до волів, бекає до овець, а в пасіці гуде до бджіл. І коли йому відповідають, то кожного окремо терпеливо питає: «Чи ви здорові, малечо? Чи, може, вас щось болить? А може, покуштуєте чогось святочного? Може, сушениць солоденьких із медом? А може, булки білесенької?» Аж тоді розіржуться коні, замукають корови, забекають вівці, загудуть бджоли, а пастух швиденько біжить до хати за частуванням.
Нема чого даремно ганити. Чимало є таких пастухів, які чинять по совісті цілий рік, хоча, як то буває, кожен щось забуде або проґавить. Але, правду кажучи, багато й таких, що аж на свята згадають про сумління й опам’ятаються. І щойно тоді починають ревно говорити з тваринами й догоджати їм. А чому? Бо добре відомо, що на Святий Вечір повіє десь із полонин і сам Ісус ходить уночі поміж сплячими звірятами й перевіряє: «Малята мої, чи вас хтось не кривдить? Може, мучить вас спрага, бо вас вчасно не напоїли? А може, вам холодно, бо вам не постелили і вас не накрили? Чи мучитеся кольками, бо вас ніхто не потре?»
Тому про всяк випадок навіть людина сувора і без серця подумає собі: цього єдиного вечора краще бути добрим до худоби, адже худоба не злопам’ятна: добро пам’ятає, а все погане забуде, не наскаржиться.
Частування худоби – це тільки початок. На Святий Вечір гостинність розливається, мов гірська ріка, що розбиває греблі й несе за собою все, що трапиться по дорозі. Як тільки пастух закінчив гостити худобу, відчиняє навстіж ворота і двері своєї хати, хай би там який тріскучий був мороз. Кличе і запрошує таких гостей, яких цілий рік ніхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, ніхто їх не запрошує. Найперше всіляку живність із лісів, із безодень лісних, із закамарків, скриток, зі стежок, стежинок. Пастух усіх голосно вітає, починаючи так: «На всіх плаях, на всіх плаєчках, на водах-потічках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови їх усіх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, із сернячого чи заячого, зі скали чи з броду, з лісу чи плаю, – ходіть до нас, не бійтеся, скористайтеся, полижіть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».
Чи тихо в лісі, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снігу – пастух нічого не боїться. Чекає, тричі повторює запрошення для всього, що дихає, для всього живого. Запрошення сягають щораз далі, стають усе важчими, усе небезпечнішими – ризикованими. Пастух кличе душі померлих, своїх і чужих. Ті, що бродять лісом на вітровії, а потрапити нікуди не можуть. Душі тих, кого вбив грім та лісні колоди, тих, що заблукали і пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повені. Ті душі, за які ніхто не молиться, які не мають куди піти на Святвечір.
«Вітці чи невітці, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летіть сюди до світла, до хат, будьте ласкаві, відпочиньте, підкріпіться, утіштеся. Ми вам раді, для вас кидаємо мед із пшеницею і з маком».
І зразу з тихеньким шелестом влітають юрмою душі до хати. А домочадці обкидають стіни та стелю стравою з меду, пшениці й маку, щоб душі, сідаючи, де їм заманеться, могли її смоктати, як метелики. Потім домашні дмухають легенько на стіл і на лави, щоб на них не присісти, не підім’яти жодної душеньки.
ebooksa