На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Врешті настає час на найважливіше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знає, про що йдеться, – кличе і запрошує Громового царя зі скельної країни, аби відвідав його зі своїми громовими боярами, зі скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гідний, на Вечір Святий! Над нами більше світло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»

А що в цей час робить громовий цар? Закривається у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слів, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаєте, хто це? Це головний антипод Бога. Віками чекають на нього привітні словами й відчинені двері. А він ніколи й не ворухнеться, навіть не мугикне. Мовчить. І далі запрошують його пастухи до хвали Дитятка, народженого зі звізд, від Його імені й на честь святого Різдва. А раптом?

Вечері і тайної учти ніхто ніколи не призначав і тому не може заборонити, і тому ніхто цього не може заборонити й ніхто ніколи її не заборонить. Хоч би на кожному дереві вивісили державні укази й церковні ухвали супроти забобонів, ніхто ніколи не встежить за пастухами.

Коли закінчується тайна учта, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо горяни вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса, натомість християнство – це вільна радість, це приязна доброзичливість. Від початку свята ходять пастухи-колядники. А звідки взялася коляда в нас у горах над Прутом, над Черемошами, над Бистрицями? Коли рештки свободи згасли на долах, коли й прадавню пісню затоптали, а всі справи віри й серця віддали урядам, то святий Миколай мандрівний, захисник бідних і знедолених, покинув усі інші краї і з’явився тут у нас у горах. За ним прямувала його дітвора-колядники. І тому тільки в наших горах збереглися старі пісні, давні танці, увесь звичай, такий радісний, що аж до неба підскакує і тому слушно зветься християнським.

Але сто років тому і в нас настала ніч. Мандатори7 придушили звичай, і вже здавалося, що от-от настане кінець світу. Бо недарма кажуть, що коли люди перестануть співати старі коляди, писати писанки і молитися до рахманів, відразу ослабнуть ланцюги на Люцифері, а він почне ревіти й готуватися до того, щоб буревієм увірватися на цей світ. Однак того разу йому не вдалося. Мандатори завалилися й пішли до пекла, най їх має і тримає! А пісня воскресла. Знову по засніжених плаях сяяли вогні, знову співали скрипки, дзвеніли дзвіночки, гриміли пістолети, гуділи роги, а трембіти трубили по лісах і полонинах. Знову поверталися колядники до хат.

Чи то ангели з неба зійшли?Від Бога гості, то коляднички!Коляднички – Божі дячки…

Старі ліси, що пам’ятають давню свободу, вітали радісною луною пісні, яких не чули весь час неволі, півстоліття. Коляда поверталася з того світу, запитувала від імені Вітців:

Що там поробляє наша верства славна?Чи така в них віра, як і стародавня?А чи у церквах моляться щиро?Чи поклоняються Святій Вечері?Чи моцно тримаються старовіку віри,Правди свобідної, як вітці робили?

Коляда застала все по-старому. Ще не згасла стара правда. Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, коли молоді голоси заспівали «Чи спиш, чи чуваєш, господарику», а з хати голосно відповідали «Просимо, просимо, пани-колядники».

Колядники рядком ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А діти в хаті з радісним переляком пхалися до вікна: а раптом десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай. Вони бачили, як у вогнях червонілося вбрання колядників, як виблискували топірці в танці, як на снігу вирував плєс. Старий Матарга, що мав вуса, наче два рівні й довгі віхті, був старшим братом у коляді. Тримав хрест, обмотаний пряжею, стояв непорушно, урочисто посміхаючись. Біля нього – керівник коляди Фока з роду Шумеїв, пишно вбраний, весь у блискучій міді, з двома пістолетами, важкими як гарматки, з чотирма порохівницями. То дзвенів дзвіночком, то кивком керував плєсами, то співав коляди. Далі скакала Коза – колядник, переодягнений козою. Потім інший, переодягнений конем, вибрикував та іржав, гордо закидаючи голову. Міхоноша, який мав збирати гроші й дарунки, вимахував мішком. Скрипаль виводив жваві мелодії плєсу і круглєка, сам вигинаючись, мов та мелодія. Неподалік стояли трембітарі, і трембіти раз за разом озивалися потужно й солодко. З маленького двору трембіти сповіщали цілий світ про повернення коляди. Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, наче гірський туман. Врешті під проводом Фоки починалася пісня – підвіконна коляда, дуже повільно, поважно і рівно. Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, молодечо присідали й крутилися, як у давні роки. Молоді танцювали після старих. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Врешті колядники заповнювали хату, входили до неї юрбою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто. Діти до кінця життя не забували повернення коляди.

За часів молодості Фоки ходити було не так зручно, як тепер, коли по одній громаді крутиться кілька гуртів колядників. А колись за вісім днів добряче треба було ногами намахатися, щоб обійти чотири або й п’ять громад, віддалених одна від одної. Часом уже від однієї хати до другої треба було подолати значну відстань, а ще як снігу нападало по пояс, то й добряче потрудитися. Іноді, коли було мало часу, людей запрошували до одної хати, й відтоді коляду співають не всім разом, а колядують кожному в хаті окремо призначену пісню, навіть найменшій дитині, і про померлих ніколи не забувають.

Так несли радісну вість і слово Боже у найдальші закутки пущі. Через вісім днів поверталися туди, звідки вийшли? – себто на Ясенів – на розплєс, чи одплєсанє. Цим танцем закінчували коляду.

Нинішні люди вихваляються, що, як колядники, вони не сплять вісім днів, бо безнастанно славлять Христа танцем, піснею та дружнім спілкуванням із людьми. А хіба то правда? Такий-сякий слабак-колядник заледве протанцював одну чи дві ночі, заледве потупцював від одної хати до другої, що тепер і так не надто далеко, а вже валиться де попало й гучно хропе, або принаймні дрімає, б’ється носом об стіл і знову дрімає. Нарід вже не такий, як колись. Одне треба визнати, що наші колядники не так ходять, як оті церковні, десь там у низинах, бо ті хоч і добре навчені, але відтарабанять швиденько своє, ніби ціпом, аби тільки добути пару злотих на церкву, і вже біжать далі. Ні, християнська віра не випрошених грошей потребує! Потрібна охота, щоб захопити, вразити, здобути славу. У містах учені й освічені люди ходять до театру, втішаються виставами. У нас на коляду цілий театр приходить до хати. Але ще не відомо, як він буде грати, як довго побудуть колядники в хаті. Усе залежить від того, як їх прийматимуть, як вони заприязняться з господарями. По-християнськи то саме так: кожному інакше побажати, інакше танцювати, інші оповіді розповідати, інші жарти вигадувати, а як треба, то й блазнювати. Але з усіма заприязнитися! Ось такі вони, справжні колядники!

Щоби воскресити коляду, Фока відшукував, де тільки міг, старі пісні, ходив до інших керівників коляди. Разом пригадували й повторювали старі пісні. Навідувався і до старого дяка Кропивницького у Криворівні, який багатьом відкрив таємні знання про той світ і охоче навчав колядок, коли хтось хотів навчитися. А ще Фока слухав мандрівників, що зупинялися на ніч у його хаті, а деякі пісні вичитував із якихось книжок. І, може, жодного казання гірські християни не слухали так побожно, як коляди Фоки, коли він з усмішкою виспівував розмову Господа зі святим Миколаєм:

А в нашого ґазди і пана,У побратима брата Івана,Кедровії двори, тисовії столи.Радуйся земле! Син ся народив! Радуйся!Сам Господь сидить при святій Вечері,А довкола столу святі та ангели,А нема тільки святого Николи.– Послужи ми, ґаздо! – сам Господь кличе —Хай ураз тут стане Никола святий!І за годину Никола біжить,Ясна корона на його чолі,А меч огнистий в правиці держить,Весну приводить, а зимоньку гонить.Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!Каже до нього Господь з-поза столу:– Де ти ся барив, святий Николо?!– Пробач ми, Пане, все так ся барю,Був я на морі, на переправі.Сім десятків душок віз я через море,Жодної душеньки ніде не зронив.Та буйнії вітри звідкись налетіли?Скинули ми човен тихий у глибини.І дві душечки море забира:Одну, бо не пустила до домуВбогого, не дала їжі та вбрання,Не уділила добра нікому.А друга душечка, та за ніщо малаМатір та вітця, гірко ображала.І ті дві душечки води морські взяли.Вже над ними хвилі змикатися стали.Три рази пірнути в глибочінь наваживсь,Тричі не пускали мене хвилі вражі,Але їх нарешті виловив зо дна,І так не пропала душа ні одна.Сім десятків душок провіз через море,Жодної душеньки ніде не зронив.Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!

Прикро визнавати, що коли така пісня записана на папері, навіть якщо її голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядає вона якось сумно, так ніби її поклали до вічного сну в новеньку труну, а дяк поспішно пробекав вічну пам’ять. Пісня Фоки линула поволі, не квапилася. Розпліталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповіщав не тільки кожну строфу, а навіть кожне слово вимовляв виразно і дивився в очі усім по черзі, і вже після кожної строфи спочатку колядники, а потім інколи й усі в хаті відповідали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»

Отак, узагалі не поспішаючи, співаючи годинами, відспівали кожному з присутніх, не оминаючи нікого, довгі коляди. Кожному іншу, підходящу для кожного: одну для ґазди, іншу для ґаздині, ще іншу для хлопця, іншу для дівчини, іншу для дітей і нарешті коляду для померлих, що, запрошені на Святий Вечір, хоч і невидимі, слухали десь по кутках.

Знову відпочивали, знову їх частували, а колядники навперемінки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли їх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.

Потім раптово вставали. З піснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називається плєс, – рвучкий, жвавий, нерівний, ніби молоді кізки танцювали. Розпочинав пісню питанням:

Ой добрий вечір до цеї хати.Чи позволите козі скакати?

Колядники голосно відповідали:

Ой, скачи, скачи, козо небого,Насіяв наш пан пшениці много.

І тоді спочатку старі, що пам’ятали давній звичай, узявшись попарно за руки, то стрибали вперед, то враз оберталися назад, то присідали. Насідали по черзі на присутніх, закликаючи піснею, щоб ті дали за плєс гроші на церкву. Та невдовзі молоді плєсуни зміняли старших. Бо кожен із присутніх знав, знала навіть кожна дитина, що то має бути перевіркою витривалості плєсунів – чи довго витримають і зможуть так скакати, присідати, плєсати та співати одночасно, щоб витиснути гроші. І кожен, хоч і тримав у кулаці приготовані гроші, намагався випробувати плєсунів якнайдовше. Уся хата голосно сміялася, а деякі з присутніх казали: «Гей-га, так легко нема, най з ніг валяться, най зароблять на церкву Божу!» Фока безперервно дзвонив дзвіночком у ритмі плєсу, а плєсуни вже роти повідкривали від утоми, вже ледве трималися на ногах у присідах, але й далі гопали і присідали, та, хоч і захекані, все співали, нагадуючи про пожертву:

Не хочеш дати, не підем з хати!

Врешті обступали когось одного, дехто підохочував того опиратися, інші ж просили зглянутися над колядниками, і той кидав гроші до дзвіночка. Хвильку-другу відпочивши, плєсуни оточували плєсом когось наступного, аж поки не витягали на церкву стільки грошей, скільки вдалося. Заробили їх тяжко.

Були й інші радості та забави. На свята деякі ґазди вистрілювали пороху більше – і не абиякого, а грубозернистого мадярського, що зветься «баняш», – ніж їхні предки у знаменитих виправах на Золоту Баню, копальню золота, чи в Кутській війні з цісарськими військами. Стріляли не лише перед входом до хати, а й у самій хаті.