Можливо, є і так, що через віддаленість осель багато ворожнечі залишається тільки в задумах і намірах? Можливо, при зустрічі суперників вона розгорілася б у велику небезпечну сварку, вибухи люті? А та віра чи знання про мольфарів показує, як багато злих і ворожих почуттів існує та діє й далі, хоч вони не виказані, приглушені. Коли мольфар дерев’яній або глиняній ляльці, яка представляє його супротивника (або його корову) і має на собі волосся чи клаптик одежі ворога, заб’є шпильки або кілки у язик – суперник хворіє на язик або німіє, коли забиває в голову – божеволіє, коли в око – сліпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволі сохне і гине. Часом він робить ще інакше. «Зв’яже» в якийсь спосіб – думками і чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажімо, білку і завдає їй мук або повільно її вбиває. Це найнадійніший спосіб мучення. Мольфар насичується муками ворога.
Хоча майже всі заміри мольфара здійснюються нібито у сні (особливо стосовно людей безборонних, які не передчувають напасті), хоча чи не кожне лихе бажання стає реальністю, як у дітей, однак він мусить неймовірно натрудитися, напружитися, щоб зосередити таку злість і ненависть, мов грозову стрілу. Мольфари знають різні штуки, насилають різні хвороби, володіють усякою-різною силою, щоби «обценьками щипати і лупити, калічити, викручувати, морити, розпинати і пальці натягати», як каже примівка. Мольфари мають ключі від скриньки з тортурами. Темною захмареною ніччю, опівночі несамовито летять ці стріли, невтомно шукають по хатах, по колибах, по лісах та полонинах своєї жертви, здирають з неї здоров’я і щастя, якби шкіру лупили з живого, накладають на неї тягарі турбот і мук. Окрім самого грішного мольфара ніхто, ніхто не може знати, скільки страждань і мук призначено його задумом. Навіть якби сталося так, що мольфарові не вдалися котрісь практики, навіть якщо все це неправда, то він усе одно залишається найгіршим убивцею, відтятим від спільності з життям людей і тварин, здичавілим флудуватим упирем-вовчиськом у людській шкірі. Було б незрозуміло, якби Бог і Сонечко захотіли йому це пробачити.
З господарством і з давнім життям були пов’язані не такі, як тепер, уявлення про добре і погане. Для давніх людей власність на ґрунт ніколи не була окреслена надто точно. На полонинах і пустках увесь світ належав самітникові й сміливцю, який зайшов туди першим, чи визнавали це інші, чи ні. А якщо визнали, то що з того? Жоден не міг обійти свого «власного» лісу, а мудрий самотній чоловік і так знав, що не забере цього з собою. Зрештою, ліс і так був «Божий» від первовіку. І повинен бути Божий. Щойно прийшли сюди пани, коли інші вже вторували дорогу, то позагороджували і позабирали що не їхнє або вишахрували від зрадливих війтів старі патенти. Тому-то й досі ніхто не хоче визнавати власності на лісову звірину. Про давню пристрасть дарування, про давню сердечну гостинність, щиру, як із казки, розповідають різні вістки та історії. Також у голодні часи, у час кризи ті, які ще щось мали, цілими днями – насправді зі збитками для себе і тяжко працюючи, – годували голодних людей, хоч і незнайомих. Про бійки, поєдинки, рубання голів і костей відомо, що це ніколи не вважалося дуже поганим. Тільки завзятість у сварці є поганою, а не сама сварка. Досить було поєднатися людям в кінці сварки за звичаєм, то і злість зникала. А що випадково у бійці сталося, то власне випадково. Крадіжку дрібних речей, не дуже потрібних для життя, ніхто не брав близько до серця і не вважав гріхом. Але крадіжка корови – це вже такий гріх, як забрати дитину від матері. Дуже грішною і гідною зневаги вважалася крадіжка під час прощ і церковних походів.
Але найбільший гріх – кривдити худобину. А чародійський крадіж молока, до якого вдаються саме мольфари та відьми, що часом доять корів здалека так, що кров тече з вимені, то вже гріх над гріхами. Сам Господь Ісус, коли почує ревіння і плач корівки-благунки, сходить на землю, щоби її втішити. І всіх безборонних істот, що зазнали такої кривди! Приходить разом зі святим Юрійком, слухають, звідки долинають стогони, слухають болісні зітхання. Йдуть туди і разом звільняють від злих чарів молитвою-примівкою, добрим словом, почерпнутим із води. А чому вони так трудяться? Бо безборонність тварин – це Боже випробування. Випробування, чи світові вдасться жити тільки з приязню і як довго. А хто ж іще турбується про це, як не сам Ісус, який тут на землі був безборонним, як ягнятко, лагідним, як лошатко, ніжний до світу, як корівка до телят… А такий мольфар, що з прихованої засідки насилає муки безборонній худібці, такий ворог викликає святі сили, які сходять на землю.
Але хто з людей може віднайти самого мольфара? Власне такі злочини залишаються прихованими. Темна, непроникна душа людська. Знають про це люди самотні.
Проте одна річ, що становить корінь мольфарського гріха, є також єдиною цнотою мольфара, – це гордість і гірська пиха. Про чарівників там у долинах розповідають, що десь на Лисій Горі на дідьче свято вони б’ють поклони чортові, а про відьом, навіть пань, кажуть, що ті просто-таки виціловують дідьчий зад, як ото б мухи лизали миску від меду. Тьху! Оце вже сміх і бридота для гірського мольфара! Він так каже: «Тут на землі – моє царювання, моє загадування. Я чортом замітаю, я ним підлоги шурую і стайні чищу, я ним у коней зад і під хвостом до блиску натираю! А як муситиму йому відслужити, то скоріше хай мені печінку гарячими щипцями розірве, хай мені у горлі смоляну ватру розпалить, ніж зможе поклін витиснути від душі, хоч і мольфарської, але гордої – християнської!»
За таку гордість гірські люди хоч дещо ладні пробачити мольфарові.
Примівки та примівники
Отож захист від усіляких наслань – чи то наслання здалека, чи підкладання, чи підсипання, чи то хвороба, чи шал душі, чи шкода для худоби, безпліддя на рід, чи тільки дрібніші, незліченні у своїх можливостях шкоди у щоденних заняттях – захист від усього цього є таким же важливим, як оборона від нападу потужних сил і від проникнення пущових упирисьок чи ненасланих хвороб. Дітей і худобу захищають завчасно – обкурюванням живим вогнем, умиванням джерельною водою, а також за допомогою різних амулетів та знаків. Однак усе це мусить мати очі, мусить мати свідомість і напрямок. Саме для цього служать замовляння, закляття і молитви, які звуться примівками.
З невідомими напастями воюють по-різному. Деякі позалюдські сили є потужними і таємничими, і мовбито багатозначними. Мінливими є їхні вподобання, їхній королівський настрій. До них примовляють спочатку дуже ґречно, по-ґаздівськи.
Але ж вони є вояками, нехай собі мають свою царину для війни, для гульби! Тому примівка каже: «Іди собі на море синє, там собі гуляй, війну воюй, на гілках ся гойдай, вино попивай!» А ще їм дають щось таке, ніби жертву чи данину: «Даю ті курку з курчатами, качку з качатами, гуску з гусятами, свиню з поросятами…»
Натомість інші сили – то підлі повзучі упирі, страшні хвороби та наслання. До них примівник не тільки не знає ґречності, а й сам вибухає вояцьким запалом, виганяючи їх так: «Я тебе вирубую ножем, вижинаю серпами, випалюю вогнем, викурюю димом. Жену тебе дев’ятьма псами-перваками, дев’ятьма котами-перваками буду тебе дряпати, дев’ятьма когутами-перваками буду тебе дзьобати! Я тебе дожену, голову тобі зірву. Пречиста Діва дала мені меч золотий, трембіту золоту, долото золоте. Вирубаю тебе тим мечем, трембітою витрублю, долотом викручу».
Іноді примівник – можливо, нижчого ґатунку – обіцяє різним ворогам усілякі розкоші, але десь далеко. Покладається при цьому на їхню легковірність. Або пропонує їм у відплату людей іншого стану, іншої віри. Говорить із рожею, як із дівкою, виганяючи її з ложа хворого: «Іди собі звідси, ти рожо! Чи ясна, чи красна, червона, чи темна, чи яка; там є син панський, іди! Будеш із ним спати, на панських подушках пустувати!» Або так каже до радикуліту, до корча чи відьомського удару: «Там то є дівочка-вірменочка чорноока. Там можеш із нею наспатися, в подушках шовкових належатися, калачі поїдати, вина попивати».
Утім мудрий, сильний, відважний примівник інакше говорить: «Я тебе викликаю, я тебе виклинаю, не залишу тебе ні на волос, ні на макове зерно! Туди тебе вижену, де дзвони не додзвонять, де голос людський не доходить, де гавкіт собак не долітає, де піяння курей не досягає! Куди крук навіть костей не заносить! Щезни! Втікай!»
Прерізні бувають примівки. Важко їх вичерпати. В інших краях примівки зникли або вигасають, а в нас на Верховині ще ростуть, розквітають. Є примівки проти найрізноманітніших хвороб: проти холери, проти рожі, проти радикуліту, проти невідомих в інших краях за назвою хворіб – бабиців, золотника, жонвів, нічниць, проти хвороб звичайних і насланих, проти привидів. Примівки, що захищають дітей і худобу, примівки проти укусу гадюки, проти ласок, проти вовків, проти градових і громових хмар.
Так само різними є починачі та примівники. Кожен від іншої примівки, кожен бореться з іншим злом, кожен щось інше опанував, іншу біду розгадав. Деякі закляття діють, коли їх вимовляють тільки жінки, інші – коли тільки чоловіки. Також по-інакшому кожен примовляє, по-інакшому виклинає.
Один високий, сухий, костистий, чорноволосий, хоч немолодий, з рисами, ніби викуваними, з орлиним виразом обличчя, зосереджений у собі, говорить тихо. Серед тиші біля постелі хворого, ледь чутно вимовлені шепотом, спадають слова порятунку, з півтемряви хати виринають образи рятівників, зі світів пливуть благословенні потоки. Що більшою стає тиша, то далі тулиться в кут або відступає до дверей бола, огризаючись, опускаючи очі додолу, шкірячи вовчі ікла, то квапливіше тікає наслання.
Інший, широкогрудий, зі світлими кучерями та ясним незворушним обличчям ватажка. Він виголошує закляття урочисто й гідно, потім коротко розпоряджається, досить ґречно, але виразно і твердо, виказуючи нездоланну силу. Йому все одно, чи хворий і одержимий біля нього, чи десь далеко. Присутні задивляються на нього з вірою. Ніхто ані на мить не засумнівається. Перед ним усі наслання, хвороби й біди скорчуються, маліють, розсіюються, мов туман. Після примовляння починач відпочиває. Ніколи не приймає й найменшого дарунку. Сам приносить хворим та одержимим подарунки. Коли принесе овече масло або сметану, їх вживають як ліки, коли хрестик або гріш – вони будуть захистом від злого.
Ще інший – старезний, понищений життям і літами чоловік. Волосся розкудлане, лице – самі зморшки, і жовте,схоже на старий бордюг із козячої шкіри. З неприхованою зверхністю, мало не з огидою дивиться він на людей. Раптом, захоплений битвою, кидається із закоченими очима, простягає руки, розчепірює пальці, мов кігті, і корчить груди. Наче воїн старовіку, кидає бойовий вигук ворогові в лице: «Над дияволом кріштендан!» Коли незрозуміле слово виривається з уст – уже ніби гудуть арбалети, фуркотять пошпурені барди, свистять стріли, а всі біси, чортенята, наслання, мольфари, мольфарки, упириці, видойниці тікають з переляку рвати волосся. Ще мить – і почуєш їхні зойки та писки. Коли вже все добре, дідуган ні на кого не дивиться, нікому не відповідає, ні з ким не прощається, квапливо виходить із хати.
А ще інший – сухенький, невисокий, розважний, з маленькими темними мудрими очима, як старий бувалий священик, що поспішає. Цей поспішно торочить примівки, вираховує неприятелів. При виклинанні підвищує голос. Переконує наслання розсудливо. Цим добивається свого, закінчивши обряд, не забуде взяти «належність», інакше примівка не вдасться – як то кажуть, «не фолоситси» не комизиться, – і швидко йде далі.
ebooksa