І тоді вже можна починати примовляння. Примівка може розгортати крила. Вода жива, ватра жива і слово живе, зриме. Який починач, таке й починання. Один пурхає, мов горобчик, і цвірінькає, інший, наче ворона на лету, каркає і лякається, а деякі відразу злітають упевнено, гордо, мов орли чорногорські, орлиним поглядом пронизують і кидають виклик.
Люди старовіку вбачали всюди у світі постійну й невблаганну битву, ділили світ на два табори – ворогів та друзів. Серед усіх доброчинців, побратимів самотньої людини наймогутнішим є Сонечко. Воно є противагою всім напастям, породженим із темноти, проганяє всі чари і невловимі загрози. Ґаздує понад усім, плодить, живить і оздоровлює.
Чимало вдячних слів славить Праведне Сонечко.
Йому, святому Лелеві, щоденно слід молитися радісно й покірно, завжди на самоті, стоячи на колінах, обличчям до сонця.
«Лелю-Сонечко! Запашне, чисте! Узріть мене грішного!» І, сходячи, могутнє Сонечко так відповідає дітям своїм:
Живою небесною ватрою лікує весь світ світовий ґазда. Він є взірцем для ґазди, взірцем наснаги праці, щедрості та ґречності, взірцем для воїна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята неділя – також свято сонечка. Від Божого Сонечка одне життя дане, як і одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланців, суддів ангельських, відгадали присуди і постановили, чим має бути. Нетлінний віщун знав це відразу, а мудрий сусід іноді здогадувався з поведінки дитини.
Людина, яка б сиділа в пустельному мороці без світла, не миючись, без молитви і святкувань, неминуче потрапить під силу бісівськихслуг, здичавіє, а тоді втікатиме у вічному страхові, шкірячи зуби, наче гнаний звір.
Але хто проходить школу самотності, хто відбув практики і втаємничення, хто чув голоси і поборов страх, пройде крізь пущу спокійно, тижнями сам буде йти незнаними пустками без ляку, хоча тоді не раз уже сам «той» береться до нього.
Часом опівночі сховається у смереку і росте аж до неба – велетенський, рогатий, вищирений. А часом на полонині, де вже ясно і весело, з’являється щось таке покручене і карликувате – ніби деревце – та видно, хто то. А хай собі бахурів бісових страшить! «Він» лиш такі міґлі показує, бо він ані великий, ані малий. Чорт – це примара. Він – ніякий. А хоче, щоби ніяким був світ. Хоче, щоб ти зіщулився і скорчився зі страху до самої землі. А для того, хто це збагне, біс – хай би як собі вмощувався, ріс і здіймався до неба – смішний. «Геть з дороги! Щезни, маро!» Перед людиною відкритий світ – вільний, просторий.
Багато хто з таких людей так само, як промовляє та співає молитви, співав би гімни і складав би величальні акафісти про самотність, коли б міг собі все усвідомити. Без самотності немає справжньої свободи. У постійній тисняві нема ані великої любові до людини, ані радості від людей. І людина сама не знає не лише того, ким вона є, ба навіть насправді не знає того, що вона є. У самоті зимарки чи колиби і про користь не надто думається. Аби лиш мав трохи муки, бараболі на пляцки до молока та дрібку тютюну. А як трапиться, що не принесуть вчасно, то Богові та овечкам і за сирок дяка. Робиш своє з охотою, бо що ж то за погана душа була б гадяча, що занедбала би худобу, яка тебе годує. Адже й пес пильнує свого. Хоч ти і наймит, а не згинаєшся ні перед ким, прямий, як кедр вічнозелений – дитина гір. Живеш із цим великим світом навколо, світом пущ, гір та хмар. А перед ним усі смиренні! Бо він нікого не принизить і не зробить каплуна з вільного християнина. Не змушує тебе бути невільником, зібганим рабом, не робить тебе жалюгідним скиглієм, який не знає, де чорне, а де біле. Хоч би який ти був маленький, випростаєшся до неба. Ти такий, а не інакший. Чітко це бачиш і знаєш. Якщо ти вберігся від спокус пущі, якщо врешті їх здолав, то приязнь і сонячна ґречність до людей, до кожного створіння освітлює твоє серце, гріє тебе, надією виграють небеса, золоті полонини, ліси та води. Стара віра колише тебе, як мама.
Якщо вам коли-небудь доводилося зустрічати на полонинах саме таких вільних душею, погідних пастухів, які ні від кого нічого не просять і не очікують, то відразу ж бадьорість і спокій огортали вашу душу. Ці люди радіють кожній зустрічі. Усе радісне тішить їх, а сумне – щиро зворушує. Мимоволі безжурна оповідь сама поллється з ваших уст. І що біднішою є така людина, то ширше в неї відкрите серце й вуха. Ніщо їм не загрожує, ніщо не викликає заздрості, вони завжди ладні радіти та сумувати разом із вами.
Починачі та мольфари
Отож усе життя цілих поколінь та родів залежить від великих сил, від їхньої прихильності або ворожості, а захищають його чи становлять загрозу події та ознаки, які видаються незначними й незнаними. Бо всі ті сили, хоча зазвичай уперто мовчать, хоча старанно ховаються від людського ока, та мають усюди – серед звірів, серед рослин, а також серед людей – своїх служок, своїх нишпорок, рідню та дітей. І всі вони нерідко такі непомітні й непоказні! Неочікувані споріднення, зв’язки, переплетення і спільноти! Різні сили об’єднуються одна з одною в дивний і несподіваний спосіб. Часто їх поєднує назва чи подібність назви. Тільки слухай, розгадуй!
У великих скупченнях людей виникає певний кшталт безпеки і контролю. Ніби якась потужна дамба. Об неї розбиваються вали грізної, розбурханої десь далеко поза людиною бурі. Така гребля не закріплюється в душах гірських людей. Це відчуття безпеки не може в них оселитися. Вони постійно бачать темні хвилі, що випливають наче з безміру, цілі їх сонми, легіони істот – чи то небезпечних, чи приязних, але завжди потужних і таємничих.
Людина, яка пройшла школу самотності, не тільки олюднює природні сили, привиди і хвороби, але й людям, незнаним людським душам надає вагомого, таємничого значення. Коли потрапляє межи людей, то вже й на людей має інший погляд. Той, хто захищався від різних темних сил або змушував їх до чогось побажаннями, примівками, знаками, практиками, буде їх використовувати і стосовно людей. Для мешканця самотньої кичери чи полонини чужак і прибулець є набагато дивнішим і незвичнішим, ніж для міських або навіть сільських людей. То більше любий і гідний сердечності, то навпаки – більш підозрілий і небезпечний. Жодна невідома дрібниця, жоден погляд не проходить повз увагу самітника. Він про все розмірковує, іноді голосно обговорює з найближчими. Незначна, незрозуміла прикрість чи просто щось незвичне надовго залишаються в пам’яті. І якщо потім з’явиться хвороба чи недуга, смуток чи неждане лихо, то він собі пригадує ті різні погляди. Домірковує, котрий був допитливий, гострий, неприязний. Він знає, що ця
Серед стількох хат, що розкидані по горах, не одна славилася починачем або чудовим примівником. Примівник, виганяючи наслання із хворого тіла, відгадує: «Чи ти з чорних очей, очей похмурих? Чи з витріщених очей, вилуплених? Чи з очей пронизливих, очей злісних, чи з очей каправих, очей слізних – ти, боло дурна! Я тебе кличу! Я тебе проклинаю!»
Той, хто знає починання, може також послати обертин – повернути наслані чари з такою силою, що у того, хто їх послав, тріскаються жили. Деякі люди володіють чарівничим даром від народження і часом самі про це не знають. Нерідко людина дізнається про це раптово, несподівано, сама дивується зі своєї сили. Інші властивості можна здобути за допомогою постів, через втаємничення та практики.
Здобування і виявлення чарівних сил оточене великою таємницею. Про великих починачів, тих, що були віщунами, відомо тільки, що вони довго мандрували пущами, никали заклятими коморами. Серед починачів є добрі, може, і святі люди, а є напевно й дідьчі. Одна справа віщун, що знає майбутнє і може оздоровити самим поглядом, а геть інша – мольфар, який тільки думкою та чарівним діянням нищить і замучує.
Колись точилися цілі війни – грізні й затяті – між самими примівниками, починачами та чарівниками. Не заради якоїсь користі, навіть не так для відвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародійську силу, подолати суперника. Серед тих чародійських воїнів траплялися люди обачливі й навіть лицарські. Та бували й такі, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько після затятої багаторічної війни один примівник зводив зі світу іншого якоюсь невідомою страшною хворобою. Зрозуміло, що ніхто з них не застосовував ні сокири, ні рушниці, ні отрути, тобто жодних інших способів, окрім духовних. Тому чимало таких, що свідомо й умисно послуговувалися чортами і чортівськими способами, маючи на совісті смерть суперника, пішли після смерті всередину Чорногори і, мабуть, покутують там і досі, тягають на плечах лід із озер чорногірських, коли слуги громового царя наказують їм сипати град на землю.
Та це ще не все. Навіть якщо хтось узагалі не втручається до битв таких силачів, усе одно мольфари-злочинці, чарівники, чарівниці та відьми – підвладні злому від народження чи з власної волі й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всі сили, шукають серед них союзників. Постійно насилають лихі течії, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарівними силами і власним даром так, як люди, звані цивілізованими, що використовують опановані сили природи для того, щоб мучити й нищити інших. Мольфари чинять так через якусь дрібну образу, заради помсти за чиюсь неуважність, часом навіть для дрібної користі та щоб хтось відкупився, а «цивілізовані» люди навіть без таких причин. Ми не маємо точних доказів, що гуцульські мольфари справді насилали на людей духовним способом муки і страшну смерть. Але одне, що зрозуміли гірські люди: якщо існують мольфари, то найтяжчим злочином є злочин духовний, найбільшим злом є скупчення і зосередження всієї потуги духа і волі під командою ненависті, для завдання шкоди ближнім та всім живим істотам.
ebooksa