То був усім замкам замок! Скала, камінь, залізо і довкола провалля. Очі Довбуша сміялися: Ого! От якби такий поставити десь на Чорногорі! Жодна панська сила вже б не дістала! Та ми цей тут дістанем. Тільки от не вдасться у ньому довго побути… І обоє детально продумували плани нападу.
А коли настав день урочистостей, коли містечко зароїлося людьми, коли опустили мости й відчинили брами, коли заграли сурми, коли заїжджав заквітчаний весільний кортеж, тоді Довбуш, Змієнський, Рахівський та Джемиґа вчотирьох увірвалися верхи на міст, увесь час стріляючи з пістолетів. Вони затримали карету, яку тягнуло шестеро коней, кожен із них захопив якусь важливу персону: Довбуш – княжну, Змієнський – пана молодого, а інші – решту. Забрали їх на своїх коней, швидко зв’язали, одночасно скидаючи з коней охоронців кортежу й озброєних стражників. Змієнський кричав, аж гуло, що, коли хто вчинить хоч найменший спротив, полонені відразу загинуть. Довбуш показав свою страхітливу силу, силу ведмежу, і спритність рисі. Він стягав із коней і скидав на землю відразу по двоє передніх лицарів, а Джемиґа їх в’язав. Коли у Довбуша стріляли з пістолетів, він посміхався. І тільки відмахувався рукою, ніби мух відганяв. А коли хтось цілився у нього довше, він тільки кине бистрий погляд і крикне коротко: «Найте! Лишіть!» І пістолет випадав із руки стрільця. Відразу було видно, що кулі його не беруть і він вміє замовляти стрільби. І далі рвався вперед, заслоняючи собою товаришів. Такий він був, Довбуш. А Джемиґа, що мав величну поставу, з холодним, незворушним, жорстоким обличчям в’язав полонених. Він міг паралізувати самим лиш поглядом, убити і поламати кості було для нього мимолітною забавою. Але Довбуш з нагоди весілля оголосив, що сьогодні не повинно бути жодного вбитого. Так вони блискавично, швидше, ніж це про це можна розповісти, зусібіч на мости влетіли червоні яскраві опришки на нестримних, несамовитих полонинських конях, безперервно стріляючи з рушниць та пістолетів. Невимовна розгубленість і жах охопили оборонців. Через блискавичність і спритність нападу ніхто не міг, та навіть і не намагався збагнути, якими є сили нападників. Частина панського кортежу, який зупинився, розсипалася на всі боки. Всюди бігали коні без вершників. Діставшись до замку, Довбуш наказав попіднімати мости. А частину опришків залишив поза мурами фортеці, щоб ті грабували і наганяли страху на містечко. Старий Бойчук власноруч позамикав брами, сховав ключі до торби і виставив варту. Тим часом Довбуш, гасаючи по замку на Громовій Хмарці, наказував усім, кого зустрічав, падати долілиць на землю і, блискавично зв’язуючи, віддавав їх сторожити загонові Джемиґи. До ридаючої умліваючої княжни Довбуш примовляв ґречно, лагідно: «Ну тихо, тихо, дитино, донечко, голубко! Я Довбуш, ми вам не зробимо нічого злого. Волосина тобі з голови не впаде».
Коли вже захопили замок і почувалися безпечно, Довбуш звелів вантажити золото у шкіряних мішках на коней. Старий Змієнський знав тут усе і всім керував. Крім того, Довбуш наказав розбити, розтрощити замки і ґрати, відчинити важкі віка страшних підземних льохів, де довгими роками страждали прикуті до землі, перетворені ледь не на звірів недолею підземного ув’язнення, майже осліплі селяни. Серед них був товариш Змієнського Стасько Максимів Уршеґа. Він ще був живий, але нікого не впізнав, збожеволівши від непорушного сидіння у кайданах. Не розумів, що відбувається, і тоді, коли його розкували та вивели на волю, не розумів, коли йому показували, що це пани отут лежать, пов’язані, мов барани. Із хрипом виривався з підвальних грудей глухий слізний людський рик:
– Не хочу і волі від панів – доля їх навіки проклята! На всі їхні роди, на все насіння.
– Дивися, брате, Стаську сердечний, друже найвірніший, оце тут той Довбуш молодий, наш рідний гетьман верховинський. Це все він зробив. Весь народ страдний розковує. Гай! – плачучи від радості, кричав Змієнський, обнімаючи Стаська.
Лице Стаська заслоняли брудні зваляні жовто-сиві кудли, спина була настільки похилена, що руки безладно теліпалися над самою землею. Він стогнав і гарчав: «Наша справа? Пани – гетьмани – хай б’ються між собою; хай вішаються – хай печінки вигризають – видзьобують один одному…» Дивися безумним поглядом на засмученого велетня Змієнського, не розуміючи, що перед ним стоїть старий товариш.
Але Довбуш наказав швидко розкувати решту в’язнів. Потім вказував робітникам і в’язням, як вантажити на коней золото у шкіряних бурдюках. І, виймаючи з мішків дукати, роздавав їх жменями в’язням та робітникам і казав швиденько ховати їх за пазухи. А ті, збуджені, перелякані, не цілком усвідомлюючи, що відбувається, поспішно виносили пакунки з золотом і нав’ючували коней відповідно до вказівок Довбуша.
Стасько Уршеґа ліг на подвір’ї, як пес, і мружив очі, засліплений денним світлом. А Довбуш підійшов до нього і мовчки поцілував стару напівмертву руку, почорнілу, як земля. Ніби батька рідного, ніби брата, замордованого панами, цілував. Мигав підсліпуватими очима, вдивлявся у нього бідолашний Стасько, колишній леґінь з білявими кучерями, а нині… І невідомо, чи щось розумів. Не знати, чи й коли-небудь пізніше він зрозумів, що надійшла година, коли сам Довбуш звільнив його з панської катівні.
Незабаром все було вже готове до походу, чекали тільки Довбушевого кличу.
Але Довбуш був зайнятий пошуками омріяних діамантових голубів, вість про яких дійшла аж на Чорногору. Знамениті майстри приготували їх тут, у Золотій Бані, на подарунок для цісаря чи, може, для папи. За допомогою діда, якому все тут було знайоме, Довбуш знайшов їх у якійсь маленькій хатині на задвірках фортеці. Він був щасливий. Ще ніколи в житті він не бачив нічого настільки гарного. Матово-золоті крила голубів, розправлені для польоту, тонко підкреслений візерунок пір’я і груди золотих птахів були осипані діамантовим пилом, що відтворював блискіт пір’я. Дзьоб та очі, шліфовані з чорних або ясних діамантів, майстерно передавали реальність, але робили її подібною на сон.
Молодий Довбуш сів у крісло, зняв високий опришківський капелюх і задивився на тих голубів, які ніби зійшли з небес. Коли він так дивився, його сталеві очі прояснилися усміхом щастя і подиву, мов у дитини. А білий дідуган дивився з радістю, майже з побожністю на Довбуша. Мудрий старець збагнув тоді, ким був Довбуш.
Тиша стояла на подвір’ях замку. Опришки, наповнивши бордюги дукатами, стояли разом зі звільненими в’язнями біля коней і нетерпляче чекали. Пани під вартою, роззброєні, із зав’язаними очима, і люди замкової залоги, спутані, лежачи ницьма на землі, умлівали з жаху, не знаючи, що на них чекає. Тим більшим страхом наповнювала їх ця тиша. Лише циган-пройдисвіт, товариш Довбуша, снував, бігав по всьому замку і запихав до бордюга, що тільки міг. А молодий Довбуш, ватажко чорногорських розбійників, не розуміючи, де він, занурений у задуму, сидів перед чародійними птахами.
Нарешті його знайшов Джемиґа, повернув до тями обох – Довбуша і старця.
– Агов, не дрімайте! Вставайте, панове ватажки! Що за вино вас сп’янило? За годину тут уже буде військо з Шатмара.
Прокинувся Довбуш, зачудований. І вже за хвилину заграв Довбушів ріг на подвір’ї. Понад сотню коней, навантажених золотом, ідучи за полонинським звичаєм слід у слід, зацокали по опущеному мості. Всю залогу замку залишили зв’язаною. Брами замкнули на ключ. Пошкодили мости. І вже за мить опришки були в лісах. Потім розділилися і різними шляхами рушили до Чорногори. Гнали, як завжди, без перерви, без міри. Де лиш могли, змінювали коней. У Русьполянських горах на них уже чекали сотні опришків із Чорногори зі свіжими кіньми. Бо Довбуш, нікому не кажучи, вислав з дороги посланця по решту леґінів. Знову перевантажили золото і були вже аж під Чорногорою, поки з Бані змогла вирушити погоня.
Бо не подарували свого безжальні пани. Взяття фортеці майже без пострілу, навіть без людських жертв било по величності Золотої Бані. Гей! Соромом укрився панський рід Баторіїв. Щоб якісь лісові людці, дикіші за ведмедів, захопили серед білого дня замок при такому напливі гостей та рицарства! І ще сміялися і пішли, як милостивці! Тим часом звільнені з кайданів селяни рознесли далеко по селах вість про Довбуша. «То допіру леґінь, той Довбуш, наш приятель, золоте серце!» Так довкола шепотіли між собою люди. Але пани не могли цього стерпіти. Розіслали гінців із грамотами в усі угорські північно-східні замки й округи. Вийшли загони війська і гайдуків. А також вигнали маси селян для переслідування розбійників. Погоня гнала, гнала надривно. Спочатку її збивало тільки те, що сліди опришків розходилися у багатьох напрямах. Але потім було ще гірше, бо опришки, щоб не залишати слідів, ішли у всіх можливих місцях потоками та ріками. І сліди загубилися. Погоня дійшла до пустища. У гірській пустелі та в пущі не можна гнатися за домислами. Погоня покрутилася вперед-назад і мусила вертатися. Лиш князь оголосив і розіслав із гінцями універсал до всіх панських країв, щоби переслідувати Довбуша.
А коли опришки прийшли на Чорногору, Іванчик Рахівський з кількома добрими товаришами, лазячи по скелях у залізних «кішках», прикріплених до постолів, дряпаючись, як муха, забиваючи гаки і перекидаючи зі скелі на скелю кладки, що висіли над прірвою, порозкладав скарби у печерах високо на скелях Говерли. Частину скарбів сховано в Довбушевій коморі на Кедруватому.
Сиділи так на Кедруватому коло кам’яного крісла Довбушевого сам Довбуш, Змієнський і бідний старий Стасько. Збадьорений повітрям і запахом гір, Стасько посміхався до лісів, до вод і до скель, але нічого не говорив. Коли вже треба було йти, Довбуш хотів нав’ючити Зміїнському на коней мішки з золотом. Але старий опришок голосно сміявся з молодого побратима: «То ти, братку, хочеш мені дати, що маєш призначене для бідарів? Є скарби більші, ніж золото, і ти їх нам відкрив. Ти ж і мені старому великий справжній скарб відкопав. Оцього бідаку! Ціле життя гризло мене серце за нього. Це я тобі мав би ще додати і доплатити. Не тільки я, а народ наш увесь мав би тобі поставити – от тут – такий замок кам’яний, як Золота Баня. І тут у всіх горах ставити б тобі замки! Аби царював! Аби сам народ царював разом із тобою! Щоб нога розбійна панська, гайдуцька і смоляцька тут не ступила! Гей! Ой, чує старе серце моє, надто дурний той наш народ, надто дитинний. Сам не знає, що має, і потім колись Довбуша буде славити, коли його вже не буде…»
«Це правду кажеш, дідусю, народ наш не дуже мудрий, не вміє дбати про себе. Але він добрий, вдячний. Не забуде нас ніколи».
Тоді ватажки стали прощатися. Ясна ніч стояла в Чорногорі. Мовчали кедрові ліси. Мовчав старий товариш Стасько. І вони нічого не говорили. Тільки фиркали коні, тільки Кізя виспівувала долами та ярами. Чи прийде такий час – може, так обоє думали, – що постануть тут замки кам’яні? Чи побачаться ще у звитязі? А чи, може, у біді?
ebooksa