Нищити, догнати, розбити, схопити!
Вишуміти наші муки, знищити! Утопити їх, розшарпати, роздерти!»
Олексі серце стискалося, коли він знову прокинувся. Його не покидало видіння – обличчя нещасних злиденних матерів, що заходились криком.
Хвилі мчали далі, гуркотіли, галопували – весь час інші, незнані, незрозумілі.
І зійшло велике сонце, запалала свята небесна ватра далеко над Писаним Каменем. Стало тепліше.
Тоді Довбуш уже глибоко заснув у мохах. І побачив далекозорим оком обшир степів. Пливучи за течією разом із хвилями, він бачив, як ріки впадають у Дунай. Як пливуть води до веселкового моря. І почув радісний хор, грайливий ритм походу хвиль. То верховинське плем’я серед танцю хвиль, на верхівках хвиль, під звуки тисячі цимбалів та флояр, під пісню трембіти йшло-пливло із хвилями до моря. За ним тисячами дараб пливли інші племена, погожі й гідні. А десь над морем виблискували золотом вежі міст та замків. Відчинялися комори і скарбниці. І на всіх землях від Чорногори аж до степів і моря бриніли співами, музикою й вигуками на честь Сонечка, лиця Божого. Було видно навіть блакитні шляхи до святих рахманів.
Прокинувся Довбуш уже іншим, не таким, яким був досі. Він уже розумів знаки хору хвиль. Ударив барткою об скелю:
«Зібрати, згромадити загони хвиль! Розбити скелі, греблі та кайдани!
Здобути закляті скарби. Зцілити від нужди. Вирвати народ із мук, із пекельної катівні.
І розпростерти народи, мов крила в обидва боки – до гір і до моря».
Довбуш ліг на мох і мріяв у дрімоті.
Запровадити лад і верховинську правду. Не буде там іншого слова, крім чемного і приязного. Бо зле слово, як зерно змія, сіє нещастя і злочини.
Коли води трохи спали, Довбуш переправився й рушив до Писаного Каменя шукати те місце, де орли заховалися від грози та повені. А коли туди прийшов, побачив, що на краю прірви лежить важкий двосічний старожитній топір, вирваний зі скелі водами й потоками. Довбуш знав, що це був подарунок орлів, про який казав старенький, і що цей топір визначає його долю.
Коли він уже вертався з топором уздовж Черемоша на полонини, побачив здалека, як, шкутильгаючи й опираючись на патерицю, іде старий пожовклий дідусь. Він уже все знав і задоволено хихотів, мружачи очі та киваючи головою на обидва боки.
– Тепер, коли ти вже все знаєш і все маєш, дамо тобі силу велетенську.
Сказав Довбушеві розстебнути сорочку і, розрізавши йому шкіру на плечі, засунув під шкіру пахуче зілля – таке, яке можна побачити тільки з гнізда дятла, коли той сидить на яйцях. І відразу зашив йому шкіру в тому місці.
Коли соки з дивного зілля увійшли в жили Довбуша, він відчув у собі силу, здатну перевернути і змінити світ.
Дідуган хихотів і радувався, мов дитина, повільно крокуючи біля молодика. А як переправилися на другий берег, сіли на камені над рікою. Тоді Довбуш, стаючи на шлях лісової людини, сповідався старому. Дідусь посміхався до нього, а потім його вицвілі й вимиті роками очі розширилися, посмутнішали й затуманилися ще більше.
– Можна прищепити людині зілля та силу велетнів, але ще такого не бувало, щоб прищепити комусь у кров чужу пораду. Прошу тебе, братчику, сердечно! Не водися з жінками, якщо хочеш, аби тобі велике сонце сяяло! І крові не проливай, хіба що стільки, скільки знахар пролити мусить. Не дай себе підкорити ненависті й помсті! Бо здоров’я для світу і приязнь, а не кров, має принести наш рід бідарський, рахманний рід.
І Довбуш повернувся на полонину, щоб сказати людям, що він іде геть, щоб роздати бідним усе, що мав: вівці й худобу, раз уже не збирався ґаздувати.
ebooksa