Довбуш із радістю, але й з добродушним обуренням подивився на колишнього товариша:
– Ех, цапе ти, голово бараняча! Ой, дурний ти, дурний! То так ти знаєш свого ватажка? Чому мені того відразу не сказав? Додав би тобі ще золота на ту церкву.
Обійняв свого старого побратима, і вони пішли разом до церкви на службу Божу.
Ці незліченні історії постійно по-новому оповідають, переживають, а може, вони постійно народжуються. Пояснюють, чому Довбуш усюди мав союзників. Усюди теж мав вуха, як кажуть. Де б не пролунало вороже слово, воно відразу доходило до вух Довбуша. Тоді раптово й неждано виростав, як з-під землі, котрийсь із опришків або навіть з’являвся сам Довбуш. І міг покарати або принаймні добре налякати косоокого буркотуна, недоброзичливого критика, пліткаря зі сверблячкою на язику, грубіяна з дірявим ротом, ницого донощика або зрадника, панського найманця.
З часом уже зі всім почали звертатися до Довбуша. Навіть у дрібних сільських розрахунках, майнових непорозуміннях чи родинних суперечках посилалися на Довбуша. Не раз люди очікували, що він забере недоплату за корову, а часом сподівалися вирішення або екзекуції у справі повернення посагу. Одні інших лякали Довбушем, як тепер люди лякають одне одного доносом, судовою скаргою або судовим виконавцем. Чимало було таких, хто, розгнівавшись на сусіда через ту чи іншу важливу справу – межу чи теля, біг шукати негайної справедливості аж на Чорногору. Там нишпорив лісами, дряпався скелями, шукаючи справедливості, шукаючи Довбуша… Багато було таких в’юнких і хитрих господарів, що, знаючи молодечу готовність Довбуша, швидкість та поривчастість його рухів і бажаючи комусь відомстити, мчали з фірою пліток та вигадок, готуючи їх, ніби гніт для гніву Довбуша. А молодий Довбуш, бажаючи сповнити і ці надії, підбурений намовою, встрявав у складну заплутану сільську справу, іноді вже маючи на хвості полковника Прилуцького з ровтою смоляків, що йшли його слідом. І так Довбуш, син бідарів, лісова людина, вихований полонинами, мав бути і суддею, і захисником, і виконавцем вироків! Люди зловживали його молодістю, кожен хотів затулити ним свою діру.
Справедливий поділ
Удвох їхали верхи Довбуш та Іванко Рахівський із полонин до сіл. І там, де плай, переваливши через Кринту, починає спускатися, зустріли обдертого горбаня, що йшов догори їм назустріч, стукаючи такою ж горбатою палицею, як він сам. Уже здалека доносився до їхніх носів запах смердючого лахміття. Іванко, потягаючи носом, принюхувався зі знанням справи, а Довбуш притримав коня.
– Іванку, – сказав, – дай йому якусь нову вдяганку з того, що маємо у бесагах.
Іванко послухав, вийняв із бесагів грубу сорочку, міцні гачі й новенький кептар. Подав їх горбаневі, але той не поспішав брати. Теж зупинився й уважно оглядав Довбуша, пронизуючи його насмішкуватим поглядом. Довбуш теж його оглядав. Ніс у горбаня був такий обвислий, що аж торкався губи, а відкритий рот сміявся до носа, ніби радів шматку смаколика. Горбань ніби впізнавав Довбуша, але ще більше не хотів його ні впізнати, ні признати. Він закректав:
– Ти хто такий?
– Довбуш, – відповів Довбуш.
Горбань відкрив рота зі ще більшою цікавістю. Закректав голосним сміхом.
– Довбуш тут, Довбуш там, а ніде його нема.
Довбуш запитав:
– Чому ж нема?
– Який же слід по тобі чоловіче і де? Там тебе кличуть, там тебе шукають, там тебе потребують. Нібито. Хе! – горбань сплюнув.
Довбуш роздратувався.
– Вперше бачиш мене, діду, а вже ганьбиш. За що?
– Вперше? Очі вже болять, – горбань захихотів, як цап.
– Від чого болять? – спитав Довбуш.
ebooksa