– Зоставайся з Богом, Довбуше-синку, – сказав старий тихо. – Й Ілля, святий громовий молодецький, най тебе береже!
– Боже помагай, дідусю, – прощався Довбуш.
І поїхав старий ватажко наверх до Менчула, прямуючи разом зі Стаськом, старим товаришем, через верхи додому, до самотнього ґаздівства.
Коли Довбуш залишився сам, став оглядати скарби. Дивився то на палаючі червоні дукати, то на іскристих діамантових голубів, дива мистецької майстерності. Може, думав, як би це золото роздати людям по всіх горах та долах. Але цих голубків, мабуть, краще сховати тут у Чорногорі, аби дивитися, милуватися ними, мов любкою найсолодшою? Чи, може, дати їх до якоїсь церкви, щоб люди молилися, як до святого образу? Якби він міг тепер знайти десь свого старенького висохлого, пожовклого віщуна. Той би йому, може, сказав, як цими скарбами розпорядитися. І які скарби насправді найцінніші. Чи ті, що люд годують, від біди рятують? Чи ті, що дають забути про світ?
Сидів він зморений при ватрі і, коли дрімав, плуталися йому образи й думки. Ватра палала, скарби палали, іскрилися. Пригадалися йому слова діда Змієнського:
– Є більші скарби, і ти нам їх відкрив. Твоїм є все це іскристе ґаздівство скарбове! Ти є ґаздою і цих скарбів, і тих прихованих.
Десь там далеко широкі полонини та подільські поля. Там народ великий. А тут у коморах сховане брильянтове насіння.
Більші, незмірні скарби виростуть із нього, з того насіння. Вибуяють дерева, що скарби родять. Замки тут стануть і собори з каменю.
Так мріялося Довбушеві, коли зігрівала його жива ватра, коли заколисувала його, тихо наспівуючи й бурмочучи свої співанки.
Ніхто цього не знає напевне, але так оповідають. А як не повіримо, то що нам з того прибуде?
Побратимство тут і там
Та не було ще замків, ні соборів не було. Полонини ще не пробудилися, а подільські поля лежали, наче людина, яку зв’язали уві сні, й, дрімаючи, зітхали в неволі. Спали скарби. Не змогли ще розсіятися.
Але такою була доля лісових людей, що після нападів та походів вони мусили на якийсь час розпорошуватися, зникати. Довбуш і його леґіні зникали, ніби за планом, по горах у всіх напрямках. Один про одного не знав, де хто є. Якби навіть військовим виправам з угорських замків або зі Станіславова вдалося дістатися аж на Чорногору, не застали би й сліду від опришків. І не знали б, де їх шукати. Довбуш змінював свої садиби так, що ніхто про нього нічого не знав. Пересиджував під Писаним Каменем або на Синицях, у печерах, званих Довбушанками, або десь далеко під Петросом Роднянським, або в Ґорґанах у скелях, у криївках гори, яку тоді назвали – і тепер називають – Довбушанкою. І в багатьох, багатьох інших місцях.
А ще зима гасить полум’я, засипає снігом лісових людей. Змушує їх до закопуватися в зимівники, у лігва, подібні до ведмежих. Довбуш теж мав у різних частинах гір кілька зимових хат, схованих високо серед скель. Були вони добре забезпечені харчами. Хоча на зиму з ним залишалася лише жменька молодців. Інші розходилися світами. Зимували у родичів, у побратимів. Або йшли на доли – зокрема й на угорську або волоську сторону – ніби на службу, яку полишали, щойно починали розвиватися бучки. І так узимку далеко, далеко сочилися краплями або розвіювалися, як насіння бунту, вісті про Довбуша, про його походи, про його задуми. Про те, що відтепер вже не буде так, як було раніше. Що буде інакше!.. І тоді не тільки всі гори, а й далекі краї, подільські, угорські та волоські рівнини, завалені снігами, дізналися і вперше заспівали ту пісню про Довбуша молоденького.
Так, наче бачили його здалека…
Надія, як озимина, яка поки що дрімає, плодилася і працювала під снігом, чекала весни, виглядаючи, коли засвітить святе сонечко, коли зазеленіють гаї, прислухаючись, чи не долине з гір заклик Довбуша.
«Ген там, десь високо у скелях зимує тепер Довбуш. І думає, задумується! Як підкласти велику бочку пороху під весь той панський світ. Як принести свободу, щастя і скарби бідакам!..»
«А як заграє Довбушева трембіта, весь світ бідарів повстане і переможе».
Так собі шепотіли.
Але зимою, коли юнаки приходили до оселі, не одного обмотала павутина панських сітей, не одного виловила. Не один, зголоднівши в пущах, прилип до солодкої любки і одурілий, п’яний від блаженства, потрапив, наче тетерук на токовищі, під кулі мисливців. Не одного погубила жидівська горілочка, яку в ті часи за панським наказом жиди насильно впихали ґаздам і щомісяця залишали без жодного слова нові барильця коло хат. Не один забував навіть про те, що лісова людина назавжди вже є людиною лісовою, що немає для нього, не може бути ґаздування, доки Довбуш не переверне весь порядок цього світу. І, давши себе приспати тиші й віддаленості батьківського обійстя, починав ґаздувати. І так поволі втягався. Часом ґаздував уже цілими роками. Аж поки його не хапала – через роки – якась принагідна смоляцька ровта, що забрела далеко в гори. Зв’язаного, прикутого до коня, його привозили до секвестру, до катівні. Там його допитували, піддавали «сповідуванням тілесним», катували, щоб отримати зізнання, калічили і врешті страчували на шибениці.
ebooksa