Перед кожним розставанням опришки домовлялися, що зійдуться на якомусь верху. Або на Ґлифі у Жаб’ї, або на Гордієвій між Космачем та Ворохтою, а найчастіше на Ігреці, доступному з чотирьох сіл, з Жаб’я, Криворівні, Ясенова і Річки Брустурської. А також на інших віддалених полонинах на Судіюї, на Льодовій Бабі.
Навесні, як тільки бучки і берези вкривалися першою зеленню, а шишки починали червоніти під верхами, юнаки сходилися на рівній і розлогій полонині Ігреця. Там радісно віталися, ще здалека перегукувалися й вівкали, стріляючи з пістолетів на знак привітання. Розповідали про своє зимування, пили, співали й танцювали. І весь час стріляли з пістолетів, аж дими з Ігреця курилися лісами. Гуляли так і святкували свято пробудження весни, свято буяння лісових людей, леґінів пущі. Саме звідси, кажуть, від цієї забави, від тих ігрищ сама гора отримала назву Ігрець.
Коли отак навесні сходилися хлопці на Ігреці, дивилися, кого бракує. І слухали вістей. Гори та кичери, занурені в опалову весняну імлу, були сповнені щебетом птаства і шумом потоків. А вдалині мовчали, мов зачаровані замерзлі моря, розлогі врожайні ниви, сині долини без кінця-краю. Світилися, миготіли далекі води Бистриці та Пруту. Жоден голос не доходив від ледь помітних ген далеко ворожих веж Станіславова і Коломиї. Хоч би весь перетворився у слух! І навіть тоді не почув би звідти ні стогонів катованих товаришів, ані їхніх прокльонів. Але й так добре знали юнаки, що ті померли мовчки. Не застогнали. Не зрадили нікого, навіть власного болю не показали. Тільки поглядали перед стратою у мовчанні туди далеко, до Ігреця. Тому тепер тут, на високій полонині, весняним ранком побратими славили померлих. Зловісно мовчали міста. А вони стискали зуби, потрясали топірцями, погрожуючи панським катівням.
І знову починалися напади, битви, порахунки.
І навесні з’являвся по селах сам Довбуш молоденький. Несподівано виходив із глибини лісу – пишний, яскравий, блискучий від міді та сталі. Ходив сам гірськими оселями, а також заходив далеко до сіл Підгір’я, Поділля і на угорський бік. Сам заводив знайомства з людьми, говорив з ними весело і навіть провадив довгі бесіди.
Зрештою, все це позаписував у книжках, довідавшись від старих людей, той хитрий всезнайко, той Доників Шекерик Петро13, що отам за Пушкарем сидить високо, а сам від молодців свій рід веде. І про молодців говорити вміє! Говорить, прибріхує днями, ночами, аж серце стискається, брате, і сльози стікають по лиці з жалю за давниною. То, власне, у нього записане те слово – видно, що правдиве, – від людей старовіку переказане, що «Довбуш був великий практик і філософ великий».
Бо вмів Довбуш оживляти надію, надихав серця бідаків. І всюди знаходив побратимів.
Усюди донині живуть ті оповіді, як то Довбуш заходив до села, як, ідучи у свято на службу Божу, розсипав дукати по стежках, по дорогах і коло церкви. Як сам вишукував бідарів. Як рятував їх від нужди і обдаровував. Як нищив боргові реєстри багатих лихварів, які вже тоді обплутали село своїми мацаками. А ще оповідають, як якось наткнувся на нього якийсь жидівський бідака, який, довго мордуючись над рікою, врешті зловив собі рибку і ніс її додому на шабат. Жидок, поспішаючи додому, міркував собі, що би то було, якби десь зустрів тепер того страшного Довбуша. Аж тут раптом Довбуш виріс із-за скелі. Але відразу заспокоїв бідаку, коли побачив його переляк. І дав йому пару дукатів на шабат.
– Не бійся Довбуша, брате, нічого не бійся. Бо ти бідака, бо ти зі мною одного роду.
Ніколи, ані на мить не забував Довбуш про бідарів, про рід свій.
Також він чемно перепросив за напад Бааль-Шем-Това, великого жидівського віщуна, керівника братства хасидів, який у той час перебував у горах. Довбуш якось зайшов до кам’яної комори на Сокільській скелі. Здивувався, коли застав там зануреного в задуму жида, який навіть на окрики Довбуша не звертав уваги. Роздратований Довбуш підніс топір угору. І тоді святі очі, які сітилися любов’ю до світу, таким сильним сяйвом ударили в нього, що занесена рука застигла в повітрі. Він зрозумів, що має справу зі святим чоловіком і, відступаючи, як присоромлений хлопчисько, висипав йому на кам’яний стіл шапку дукатів. Відтоді міцне побратимство єднало ватажка з віщуном. Ніхто цього не розумів, досі ніхто не розуміє. Навіть ті книги, що їх пустельник отримав від світової Мудрості, зберігаються у Довбушевих коморах разом із заклятими скарбами.
Розповідають також про Довбуша, як він був готовий кожної миті, коли йому хтось поскаржився на тяжку кривду, у гніві та люті помчати, полетіти, хай і далеко, і відомстити кривду або грізно напоумити кривдника. Як, ідучи селом, він брав на руки дітей, як пестив їх, притуляв і своїм хлопцям наказував робити так само. Як говорив із дітьми лагідно, довірливо й жартівливо. Як давав їм добрі та мудрі настанови.
Вість оповідає не лише про добрі наміри Довбуша. Не тільки розводить балачки, яких не можна перевірити. Але й вказує і перелічує, які церкви та скити він будував, що існують дотепер. Як давав гроші на вівтарі, свічники та образи.
Розповідають, що в той час один із опришків не виправдав довіри Довбуша. Зник безвісти з частиною Довбушевих скарбів. Довбуш, знаючи його як чоловіка відданого, мудрого й відважного, не міг цього зрозуміти. Не знав, що про це думати. То гнів закипав у ньому і шумував від однієї думки, що той побратим міг його так ганебно обдурити і зганьбити, то думав собі інакше:
– Ей, щось він там уже, напевно, мудрого надумав. Прийде і здивує мене. Зробить щось таке, чого я ще не бачив.
Але про опришка нічого не було чути.
Аж якось, набагато пізніше, зустрів його Довбуш під час якогось храму у Вербежі, недалеко Коломиї. Очам не повірив:
– Це ти? Що з тобою? Ну! Братку, бідна ж твоя голівонька! Зараз собі побесідуємо.
Колишній опришок знав несамовитість вибухів Довбуша і силу його гніву. Віддаючи Богові душу, просив лише Довбуша піти з ним під церкву, а там він йому все розкаже і покаже. І коли вони подалися туди, Довбуш уже здалека побачив бані нової ясної церкви із золотими верхами. Могутній спів плинув зсередини церкви.
– Бачиш, пане ватажку. Припекли мене гріхи занадто. Напади, вбивства оті мені набридли. Усе те лісове життя. Оцю нову церкву поставив я тут за твої скарби. Роби тепер зі мною, що хочеш.
ebooksa