– З бідацької праці багатство, хто таке бачив.
Іванко відповів неохоче:
– Ми то одне, а вони геть інше. Їх ще можна скинути з їхньої біди на вулицю, до бродяжництва, до жебрацтва. Це їх лякає, у своєму бідуванні вони мають надію. А ми? Ми вибрали ліс, сягнули за іншим багатством. Але їм що дамо? Хаті по дукату?
– Не про дукати мені йдеться, бо що бідарям із награбованих дукатів, а про живе багатство.
Іванко вперто відповідав:
– Оце наше – і є живе, найживіше.
Довбуш пояснював далі:
– Послухай мене: хто має вівці, той уже не є вбогим, хто корови – з біди вилазить. І так воно піде, розумієш?
Іванко не відповідав, посміхався, певний, що знає краще, але Довбуш наполягав.
Іванко сказав:
– Ну, най тобі буде, але звідки їх узяти? Буває, що один чи другий дістане від сусіда ягня чи теля для приплоду. А скільки їх таких, що не дістануть? Липнуть до багачів, як можуть, бо ж звідки візьмуть?
– Ми їм дамо, – твердо сказав Довбуш.
– А звідки візьмеш, кому даси, як і скільки?
– Усе, чого потребують, будуть мати аж досить. Випередимо чорта, най би щез.
Іванко сумно кивав головою:
– Чортові ніколи не настарчиш.
Довбуш уже не відповідав, завернув коня до Чорногори, а Іванко за ним. Вони забрали звідти тих, хто не покидав Довбуша, якийсь десяток товаришів, і рушили верхи в доли. Несподівано з’явилися за Прутом – і ану зганяти з дворів живе багатство, худобу, щоби її розділити між злидарями. Клопоту було з тим аж до сміху. Так, ніби Довбуш із товаришами перетворилися з опришків на купців та поганячів худоби, що женуть її на ярмарки і до різні. Юнаки спочатку сміялися, потім кляли, врешті посмутніли, бо не для міст і торговищ знайшли Довбуша і присягали йому, а для лісу. А що Довбуш також швидко знудився, то нетерпляче поганяв і приспішував, щоб позбутися клопоту. Клопотів не меншало. Хоча панів за Прутом вони не застали у дворах, бо хтось залишився хіба що в оборонних, які треба було б довго здобувати, і не наразилися на опір, але панські слуги не просто неохоче віддавали худобу, а ще й буркотіли, а потім навіть обурювалися. По-господарськи нарікали, що худоба, вирвана зі своєї дідизни, швидко змарніє, бо це по-татарськи, по-поганськи так безжально гнати її перед себе. І сама худоба відразу відчула, що її женуть далеко від дому чужі, суворі люди, що не шкодують для неї батога і взагалі не переймаються тим, що жива істота спрагла, зголодніла або сумна. Корівки жалібно ревли, спочатку по одній, потім аж роздиралися скаргою, цілим стадом благаючи допомоги, визволення. Не лише панські слуги, але й сусіди, самі селяни, проклинали Довбуша й опришків. Противитися не наважувалися, але вперше замість подяк дійшли до Довбушевих вух прокльони. І Довбуш, недавній пастух, зовсім не дивувався. Сам журився через кривду худоби. Проте втішав себе, що це тимчасово, бо вони скоро розділять усе живе багатство, бідних уже не буде, а ті, що отримають худобу, будуть її доглядати дбайливіше, ніж рідних дітей.
Тимчасом якнайшвидше поганяли корів із телятами, овець з ягнятами, волів, коней та лошат. У селах, через які вони гнали стадо, селяни дивилися співчутливо, іноді мовчки заламували руки. Коли Довбуш випитував про бідняків, ніхто не признавався, бо з опришком, таким, що мучить і марнує худобу, ніхто не хотів мати справи. Тогочасні села, ще більше, ніж нині, були розкидані по пагорбах і закутках, хати не стояли рядами. Довбуш придумав, що найкраще буде розділити худобу в неділю або у свято, коли люди збираються коло церкви. Так вони дійшли до Рожнева на Підгір’ї, саме у свято, під церкву з округлими банями, що стоїть там, як дорідна і завжди молода ґаздиня, а довкола її лона й округлих персів цілі покоління рояться, мов діти. І там Довбуш наказав оголосити, щоб бідаки самі стали в ряд для того, щоб він розділив худобу без труду і справедливо. Бідняки соромилися: чи тому, що не хотіли хвалитися своєю бідністю, чи ніяково їм було прилюдно забирати не свою худобу. Однак усі, і бідні, й багаті, побачили, що худоба вже геть загнана і замучена, жаліли її щиро і вголос: «Бідненькі, сироти на чужині, мучаться, сумують за своїми кутами! Отака доля!» Навіть такі охочі з сільських багачів, що жадібно поглядали на худобу, не наважилися стати в чергу для розподілу, бо і їм випадало жаліти худобу разом з іншими. Марно товариші Довбуша і сам Довбуш викрикували, наче жиди на базарі в Кутах: «Живе багатство, беріть, люди, діліть справедливо!» Жидам би повірили, бо ті ще й ціну називають, а опришкам ні. Врешті Довбушеві урвався терпець, він звелів покинути стадо на церковному дідинці: «Хай забирає, хто хоче, або хай подавляться».
Як тільки опришки віддалилися, то один, то інший з-під церкви, не конче бідний, стали цікавитися худобою. Спочатку жаліли, а потім потрохи почали хапати корови й телята, а деякі вже швиденько погнали поперед себе овець. Нараз один за одним почали підбігати інші, вже не такі соромливі: «Я бідний, це несправедливо, у мене одна корову, а в тебе чотири. Віддай, це мені належить!» А той сердито: «Я маю більше дітей і паші більше, худоба збідована, нещасна, чим будеш її годувати?»
Почали смикати одне одного, тягли худобу собі, штовхалися, викрикували образи, хоч і були під церквою. Аж старий священик, хоч і глухуватий, почув галас. Вийшов на подвір’я, умовляв, присоромлював. Люди виправдовувалися, що вони зовсім не винні, бо все це опришки наробили, пригнали таке багатство, щоб між людом християнським посіяти сварки і гармидер. Священик, побачивши їхню добру волю, розійшовся просто на подвір’ї з проповіддю, наказуючи, тут же віддати все законним власникам, інакше це участь у крадіжці, до того ж явній. І тоді люди, всі, як один, теж насіли на священика: «Коли ваша ласка, панотче, хай панотець сам пошукає тих законних. І хай сам до них пожене стадо, не боронимо добродієві».
ebooksa