Лакеї тримали велику, важку червону книгу. У замку було тихо, як у кам’яній могилі. Тільки зв’язка золотих ключів, аж червоних, наче палаючих від тієї золотистості, тихенько дзвеніла в руках воєводи. Довбушеві не сподобалися ці ключі.
Воєвода знову мигцем переглянувся з лакеєм. Він говорив чимраз тихіше. Голос майже губився, переростав у шелест:
– Ми чули, що ти людина шляхетна, Довбуше! Тож якщо знайдеш щось недобре, вибач мені, адже я дію за наказом.
Щойно пролунали ці слова – щось недобре, – що їх вимовив воєвода, як струни в інструментах застогнали і тріснули, наче до кімнати влетів гарматний снаряд. Воєвода зблід, обличчя в нього вигнулося, він підкосився, мов стята трава, й упав – здавалося, що то сам порожній жупан упав на підлогу. Усі лакеї заметушилися, задріботіли й кинулися до капели. Там стояла велика позолочена миска. Вони почали мочити в ній пальці. Потім протирали ними очі воєводі, музикантам і собі.
Іванко Рахівський уважно спостерігав за цим усім.
За якийсь час усе стало, як перед тим. А Довбушеві що до того, що якийсь дід перевернувся. Він бачив, що той, якого називали воєводою, хоч і ґречний панок, але якесь нещастя, ледве тримається на ногах, не має в собі ніякої сили. Але відповів йому ґречно:
– Дякую тобі, паночку старенький, гоноровий, що ти з хворості встав, аби вгостити бідацького ватажка. Нам цей замок не потрібний. Якщо воювати, то я сам збудую собі фортецю, таку, яку захочу. А цей хай буде на хвалу Божу, зробім з нього церкву… Посвятимо це, брате, коли сам не хочеш користуватися. Я сюди не для замку приїхав, а для веселої забави. Бавтеся весело, вільно!
Це слово – Божа хвала – вимовлене сильним буйнодзвінним Довбушевим голосом, вдарило, мов орган, заграло по всіх залах і повернулося. Затупцювали на місці лакеї, ніби танцювали на прив’язі. І, наче їх потягли одною мотузкою, попадали на животи. Плавали так по підлозі, виваливши язики, наче давилися. Потім знову скочили всі разом до золотої миски, і знову вмить усе стало як раніше.
Іванко уважно спостерігав за всім.
Як тільки лакеї привели себе до ладу, той головний, спритно вимахуючи руками, кинувся до дуже гарної панянки з великими блакитними очима, але блідої, ніби хворобливої, яка сиділа біля воєводи. Щось довго їй шепотів. Дівчина встала, її вії безупинно тріпотіли, наче крила у бабки, – так, ніби ось-ось заплаче, і знову сіла. Обережно, ледь помітно почала поглядати на Довбуша. Довбуш відразу її зауважив. У цьому натовпі панів і пань усі виглядали якось однаково блідо і ніяко. А та дівчина вразила його ясними очима. Він підійшов до неї і, дивлячись сміливо, мов зустрів на плаю якусь гірську дівчину, запросив її до танцю. Вхопив її і закрутив у танці, аж вітер повіяв по залі. Танцював Довбуш. Умів і любив танцювати. А хто ж на світі мав уміти танцювати, як не гірський ватажко? Як свисне топором, як крикне на музикантів:
– Заграйте, вилизанці хвостаті, строкаті, тої буйної!
Як гримнув отак на них Довбуш, то аж тряслися, видобуваючи з того гуку, що могли. Скрипалі тиснули скрипки смичками, висолопивши з натуги язики, флейтисти підскакували і дріботіли з флейтами, а трубачі надували щоки й животи. Аж на хвильку повеселів той холодний замок. Довбуш ще й заспівав. Заспівав, аж замковому панству проясніли лиця:
Покрутив дівчиною, що пурхала у блакитній сукні, наче великий метелик у вихорі. Як присів і тупнув – задрижали замкові стіни. Затрясся паркет, а як жбурнув угору громову барду, то вона завила і так засвистіла високо під стелею, що лакеї повтікали з кімнати, а панство тулилося попід стінами. А як упіймав Довбуш ту тяжку летючу барду, то й сам на мить утихомирився. Умлівали музиканти, з них стікав піт і піною осідав на чолах. А паняночка буяла безвольно у Довбушевих руках, зовсім не торкаючись ногами землі. Отакий то був танець.
Але вона дивилася на нього широко відкритими блакитними очима сумно, благально, як важкохвора, ніби якась бідолашка не з цього світу. Серце йому тануло від тих сумних і ясних очей. Ой, сумний той їхній світ, гіркий світ!
Довбуш закінчив танець. І та панська бальна забава вже йому набридла. А тут ще трапився головний лакей, який радісно потирав руки і почав з усіх боків вгинатися до нього в поклонах. Довбуш грізно торкнувся топора, лакеєм щось затрусило. Кинувся назад до воєводи. Знову щось йому шепотів, знову встав воєвода.
Тим часом Довбуш продерся крізь лінію лакеїв і розшукав Іванка.
– Іванку, – каже Довбуш тихо, але гнівно, – тут справа нечиста. Якщо дівчина в танці сумна, ого! То вже в цьому щось є. Треба це розкусити. Дивися мені тут уважно.
Іванко й так уже знав своє, але нічого не казав. Боявся, що Довбуш може вибухнути гнівом. Довбуш на чортах не знався, а з чортами не завжди можна відкрито по-вояцьки себе поводити. Натомість Іванко, сільський бідар і волоцюга, був чоловіком обережним і тверезим.
Коли Довбуш знову розважався розмовою з воєводою, а головний лакей постійно був з ними, нібито чекаючи на накази, Іванчик повільно підібрався до музик. І, проходячи поруч, легенько доторкнувся пальцем до рідини у золотій мисці. Обережно помастив ним одне око й одне вухо. І що ж він побачив? І що почув?
Так ось, коли він дивився тим помащеним оком, то бачив, що ті лакеї то були чорні собаки, псячі постаті з виваленими язиками. І такі ж були музиканти. І не музику він чув тим помащеним вухом, а шум та гуготіння чорногірського вихору. Замість сяючої підлоги бачив розбиті каменюки, зарослі зіллям та шуваром. А ті гості на балу і панство то були сухі полонинські верби, всохлий голий жереп з обдертою корою, обдерті голі скелети ялівцю без голок, які гойдав і шарпав вихор. Усе це несамовито танцювало. Несамовито грала музика вихору на тих бадиллях і пищалях жерепу, що стирчали серед розвалених брил велетенського замку. Подивився ще раз Іванко тим оком у вікно.
ebooksa