Довбуш, наче після несподіваного удару, відсахнувся від голови княжни:
– Зректися?
Княжна заквапилася:
– Ні себе, ні роду вашого, бо покликанням вашим є звільнити весь працьовитий рід, а наміром короля є прийняти його до шляхти. Та якщо вороги короля щось пронюхають про ваші теперішні заняття, усі наміри короля пропадуть у зародку.
Довбуш знову відсахнувся:
– Як це? Король, а має ворогів? Такий чоловік? Розтрощу їх, як того пана, що скривдив мені брата. Навіть ще старанніше.
Княжна знову тихо усміхнулася:
– Не розтрощити, а об’єднати треба, щоб ворогів не було.
Довбуш заспокоївся:
– Ну так, поєднатися, це мені подобається. Але як я маю в цьому допомогти?
– Чужоземний князь, – сказала княжна, – з далекого краю, кревний короля, вас усиновить. Окрім нас ніхто більше про це не дізнається. Зате піднімете до себе всю свою родину.
– Родина моя – це бідарі, іншої не маю.
Княжна зраділа.
– Оточите себе бідаками, найкращими з бідаків.
Довбуш щось собі пригадав, тут же підвівся й запитав:
– Чи можу я покликати сюди мого наймилішого побратима?
Не чекаючи відповіді, він хутко вийшов, засвистав лісовим свистом, і за мить прибіг задиханий Іванко Рахівський. Довбуш затягнув його до намету. Іванко ніяково щулився, вагався, вклонився, торкнувшись капелюхом самої землі, і вигукнув:
– Гей, панно ясна! Дай вам Боже здоров’ячка, панування на землі та царство небесне за те, що спокій нам даєте, а псів панських взагалі на нас не спускаєте, як оті кримінальні панове з Секвестру. І далі дайте нам такий самий спокій, амінь. І я вже собі йду, – вклонився він низько, замів траву капелюхом і зник у лісі.
Довбуш поникнув, задумався.
– Чуєте? – мовив. Потім спитав: – Отож, чи добре я розумію? Чужоземний князь мене всиновить, а я що йому дам натомість? Не розумію, чи слід свій маю продати, як його оцінити? Чи просто загубити, а може, замести, як лис?