Солодко посміхаючись, покірно знімаючи з голови циліндр і поволі схиляючи в низькому поклоні чорну, прилизану і духмяно намащену голову, лакей відповідав, урочисто крякаючи:
– Все угорське панство, що зібралося в замку, запрошує і просить ясновельможного пана гірського гетьмана сьогодні на бал – на його честь. Пан воєвода хворий, хоче оголосити свою останню волю і хоче назавжди поєднатися з тобою, пане гетьмане. Посилає коляску і лицарсько-бальне вбрання для пана гетьмана та пана помічника.
Урочистим кроком він підійшов до дверей, ще раз уклонився і подав Довбушеві велику позолочену скриньку. Довбуш відкрив ту біду. Всередині був кармазиновий одяг, мантії, пояси, ковпаки, м’які сап’янці. Довбушеві вбрання сподобалося, але він зауважив, що лакей, який все ще стояв у низькому уклоні, дивиться якось спідлоба, усміхаючись покірно, але хитро. Довбуш тут же кинув йому скриньку назад:
– Забери! Ми маємо своє.
Лакей не сперечався, схопив скриньку і, знову низько кланяючись, указав рукою на коляску, що чекала внизу. Ждав.
Про те, що Довбуш міг хоч на мить злякатися, і гадки не майте. Йому було цікаво: якщо таким чином пани хочуть його схопити – чи за давні порахунки, чи зі страху перед бідарями та їхнім ватажком, – то варто їм показати, на що справді здатен громовий топір. А якщо вони гонорові, якщо цей воєвода подає руку, то й так варто їх побачити. Кортіло йому поїхати на той бал.
– Ну, що, Іванку, покуштуємо панської ґречності?
– Як хочеш, ватажку, – відповів Іванко.
Не виказував ні нехоті, ні бажання.
Тоді вони швиденько переодягнулися, пишно вбралися. Ясна річ, що не в цяцьковані панські строї, а у свої, міцні, грубі, широкі, молодецькі. Довбуш заклав за пояс свій стародавній важкий топір, а крім того причепив до боку рапіру. А капелюх мав із таким великим пером, що воно розвівалося, мов лисячий хвіст.
Вони швидко зійшли вниз і сіли в карету. Коляска швидко мчала, глухо гуркотячи. Щось аж надто швидко, здавалося Довбушеві. Але хай собі! Довбушеві також здалося, що невдовзі вони опинилися в якійсь незнайомій місцевості. Може, тому, що зараз ніч і що так швидко мчить коляска воєводи. Так вони в’їхали між високі гори.
І тоді далеко на горі побачили безліч вогнів, що миготіли й оберталися. Питає Довбуш лакея:
– А що то за світло там крутиться?
Лакей відповідає, покірно посміхаючись, та якось багатозначно підморгує оком:
– Це замок Пана Воєводи, ясновельможний пане гетьмане. Світла й вогні штучні – все на честь гостей!
Довбушеві здалося дивним, що вони їдуть так недовго, може, якусь годинку, і тут поблизу є такий могутній замок, якого він не бачив і навіть ніколи про нього не чув!
Знову питає Довбуш:
– Ей, ти, чорний, слухай! Як цей замок називається?
– Чорна Слобода, ясний пане гетьмане!
Довбуш не чув про такий замок «Чорна Слобода», ба, може, й так. Угорські пани поперекручували людські назви. Як усе в них, навиворіт. Але такий покірний був той чорний лакеїсько, що соромно було на нього дивитися, і Довбуш більше ні про що не питав. Повчив би його Довбуш по-чорногірськи, то йому б цей пліснявий усміх умить сповз із лиця. Але раз вони їдуть до воєводи, у те лакейське ґаздівство, то грець із ним!
ebooksa