Слова княжни віяли теплом, наче весняний подих на Чорногорі в тому добре захищеному закутку на Кедруватім проник йому за сорочку. Нехай ніхто не подумає, що вона його спокушала чи що він опирався спокусі. То змагалися два подуви, один ранковий, другий вечірній, то від сонця гарячий, то від місяця лагідний, звідси серце тріпоче близько, звідти думка ширяє далеко й безшумно.
– Не сліди вашого роду маєте втаїти, – сказала вона, – про це колись усі дзвони розголосять, а сліди ваших діянь, вашу славу. Хто вбив стільки людей без закону і без суду, той не може починати від такої слави.
Довбуш палко перервав:
– Утаїти славу? Сховати вітер? А що ж дійшло до вас, як не цей вітер? Ні, не таїти не буду, тільки переміню. Перед тим, як покличуть до рахманів, на колінах помандрую до Скиту, до святих місць. Помилки витравлю, гріхи випалю, хоч би мав собі кості пропалити, жодної плями не залишу. Хай дивляться до сонця; бідняк, пастушина, убивця, опришок, ватажко, а став чистий. Нехай заглядають ліси і зорі, якщо більше ніхто на цьому світі не дивиться на людину.
Княжна відповідала, так ніби дужчав і теплішав вітер, поривчастий весняний вітер, густий, наче м’яка стіна, такий, що можна на нього голову покласти, як на подушку. Вона говорила гарячим поривчастим шепотом. Її слова, її голова торкалися його голови. Він здригнувся, наче його придавила свята книга: нехай сама відкрита книга промовляє.
І отак вона з неї читала:
– Не гучне розкаяння потрібне, не вітер, а тиша. Обрізати буйні гілки, защепити пагони на самому дереві. Почати від того хлопчика, яким ви були, коли ходили вашими буковинками, від справжнього Олекси.
Княжна зупинилася, її очі стали холодними. Довбуш помовчав, потім засміявся і сказав:
– Ех, від нього й почалася доля. Назбирав я тоді у вуха криків, поглуму, лайок. Ще й досі вихлюпують із вух, як вода потому, як даси нурка. Назбирав на голову кийків, палиць, буків. Діри й ґулі розбудили мою долю, тримаються мене вірно, аби не забув. Де ж я їх подіну? Заперечити – це звернути з долі. Хибно й невдячно.
– Не заперечувати, не зраджувати, – сказала гаряче княжна, – а скочити на бистрий шлях. Є в людині такі бажання, легкі й леткі, приховані в темряві, але взористі, як нічні метелики, і ви їх знаєте. Коли людина нічого не прагне, лише дарувати, а мати тільки для того, щоб дарувати.
Княжна замовкла, а Довбуш відчував, що відлітає від неї напрочуд легко, наче ті метелики. От ніби й голова близько, ніби й гріють слова, а прозорі очі дивляться надто далеко від нього. Чи холодні?
Він відповів:
– Викладіть мені це просто, як на стіл. Чого ви хочете? Аби я лукаво тримав за пазухою на зміну запасну долю, запасне щастя і якийсь інший, запасний стан? І, може, ще щось? Другу, запасну смерть? Усе це до нічого! Без постійної небезпеки, якщо я не буду мати всіх проти себе, не стоятиму на сторожі моя доля лусне, як пробитий міхур.
Княжна жваво підхопила:
– Насторожі, так, власне тому найясніший пан питав вас про море. Там він дасть вам неустанну не безпеку і можливість неустанно бути на сторожі. І для того дасть вам посаг, як синові: кораблі, артилерію, гроші. Усе для сторожі.
Довбуш відповів неохоче:
– На грошах чорт сидить, це точно. Кораблі тільки раз бачив уві сні, артилерії стільки, коли підпалив у Космачі схил, що відгонить ропою, і каміння з нього вибухали. Але знаю: і цьому чорт потурає. Якщо й подамся на моря, то сам, коли мені звідти задзвонять.
Очі княжни широко відкрилися, зовсім не холодні, а сумні-сумні. Смуток розширив їх так, ніби мав роздерти. З її уст вирвався шепіт, що проймав холодом. Зітхання з чорногірського яру, з тихим стогоном наприкінці.
– Довбуше, спалиш себе, марно згинеш, шкода тебе.
Довбуш, не дивлячись їй в очі, твердо рубонув:
ebooksa