За хвильку під’їхали ближче.
Величезні улоґи з червоного каменю, наче притрушені снігом, вели до замку. Карета об’їжджала їх, просуваючись рівною дорогою, пробитою у цій червоній скелі. Замкові світла вже не миготіли, не крутилися. Спокійно віддзеркалювалися на поверхні озерця. Палац густо оточували великі темні дерева, такі вигнуті убік від стін, ніби хотіли кудись утікати. На замкових подвір’ях виблискували штучні вогні.
Уже здалека заграли роги, а коли Довбуш вийшов із коляски, гучна яничарська капела заграла привітальну.
Довбуш увійшов – могутній, високий, кремезний, і всі двері відчинялися навстіж.
Зустрічали його з великою пишнотою, але надто догідливо. Зусібіч виходили чорні куці лакеї у хвостатих чумарках, а за ними лицарі й пани в білих та срібних жупанах і латах.
Довбушеві цей замок не припав до смаку. То не вояцький замок, а якийсь непутящий, але, може, для гучної забави такого й треба. Одне відразу здивувало Довбуша. З великих світлих залів не було чути шуму забав ані навіть гомону розмов. Усі гості балу стояли мовчки, мовчки кланялися здалека. Лише головний лакей – той, який приїхав із Довбушем, – метушився, крутився, мелькав і пролітав через усі зали, потирав руки, гладив себе по стегнах, смикав хвостатий лапсердак, кланяючись і посміхаючись, при цьому весь час моргаючи змовницьки одним оком, постійно був до послуг гостей. Він усюди за всім слідкував і доглядав, а панські гості весь час на нього дивилися.
Каже Довбуш Іванкові:
– Іванку, заслони мене від цієї машкари, бо встид нам буде на цілі Угри, як під час гостини щось мене заведе, щоб упечи по тому гидкому писку.
Іванко заспокоював, як завжди, добрим і веселим словом.
Так вони разом чекали терпляче, чекали.
І це називається забавою? Пани говорили ґречно і навіть трохи запопадливо, але так, як завідні ляльки, що вміють говорити, – у них пораховане кожне слово й уже на другому щось їм у горлянці клацає і деренчить.
– Який же сумний той панський світ! І стільки бідарів має для них трудитися й умирати! Було б для кого! Але запросили ґречно, видко, інакше ці ляльки не вміють.
Довбуш був не надто терплячий, однак на ґречність слід відповідати ґречністю. Тож промовив до них:
– Люб’язні й ґречні панове! Шануючи сонечко святе, нинішній день, Божу нічку та вашу честь, дякую вам дуже. Але я так не вмію. Співаймо, танцюймо, веселімся, викручуймо обертаси, рухаймо кістьми.
Усі як один усміхалися, аж живіт болів від тих усмішок, і дивилися на лакея.
Стрімголов, потираючи руки й обсмикуючи на собі хвостатий лапсердак, побіг головний лакей до музикантів, за ним дріботіли інші лакеї, слухняно дивлячись на нього. Капела знову гучно заграла, гриміла з усієї сили й оглушливо. Але не вдавалося розрізнити та підхопити жодної ноти й узяти кроку до танцю. Утім панські пари якось танцювали, рухаючись повільно й сонно, вперто мучачи себе до знемоги. Про спів ніхто й не думав. Веселощів не було й сліду. Отакий він – панський бал.
Довбуша оточили лицарі й пани. Він стояв серед них, вищий і кремезніший від усіх. Вони – бліді й сріблясті, а він – яскравий і червоний. Вони з тоненькими шпагами при боці, а він озброєний важким оружжям. Вони гладко зачесані, а він із кучерями чорними, як ніч. Їхні очі холодні, скляні, сумні, а його – сміливі, соколині. Іванка оточили жінки й молодші лицарі.
А між ними двома, ніби кордон, що їх розділяє, довгою чорною шеренгою стояли лакеї.
Після танців до Довбуша вийшов сам воєвода, трохи похилений сивий старець із подовгуватим, утомленим обличчям. Стоячи в оточенні лицарів і зрідка роззираючись за лакеєм, він сказав:
– Пане гетьмане, наш – наш Пан – велів нам привітати тебе й віддати тобі цей давній замок. Як бурґграф я віддаю тобі ключі. Я хворий, хто знає, куди звідси доведеться йти. Ти, пане Гетьмане, підпишися нам у цій червоній книзі. Відтоді паном будеш, господарем цього замку.
ebooksa