– Слава Йсу! А я вмію грати путилівську і мазурську! Хочете?
Люди зупинялися, сідали на вориння і слухали. Хто повертався з ярмарку, давав часом Дмитрикові калачик, а хто з полонини – фігурку, баранця, зробленого з сиру.
Так само він запізнався з опришками під час побуту на полонині Скорушний над Зеленим. І пригравав їм на полонинах до танцю. Стоїть, бувало, дванадцять опришків, а всередині сидить на камені рожевий ясний хлопчина Дмитрик. Опришки стріляють у такт музики один за другим, а Дмитрик сяє з радості, грає несамовито, грає всім тілом, з’єднуючи музику з пострілами, буцім це був звук барабана чи стукіт кастаньєт. А перед ними танцює решта опришків, час від часу так само смалячи для задоволення з пістолетів.
Дмитрик знав також молодого опришка Пелеха, який не раз пересиджував на Синицях. Про Пелеха розповідали, що він мав великі багатства. Це від нього він навчився Пелехової співанки, короткої, але журливої, що присипляла, як колисанка. Сам Пелех склав цю співанку і признався малому Дмитрикові, що вона приносить йому щастя.
А якось Дмитрик помандрував із полонини разом з опришками через гори аж під Болехів, коли ватажко Швед нападом повів своє товариство до того міста.
Потім він знову вертався до свого «модарства». Пробував, яка сила міцніша: вітру чи води. Сполучував млинок із вітряками шлеями з прядива, встановлюючи їх так, що рух, викликаний падінням водоспаду, йшов у зворотному напрямі до руху, що його спричиняв вітер. Але все це часто рвалося, зупинялося і псувалося. Зрештою йому здавалося, що вітер сильніший, але він подумав, що для достовірності перевірки треба б і водоспад знайти вищий. Тут не було з ким порадитися, не міг Дмитрик якось вирішити це питання.
І хоч іноді мама буркотіла через «легковажність», хоч усі ті заняття нічого не мали в собі, що б говорило про його господарські здібності, однак родичі захоплено дивилися на Дмитрика. Любов відкривала їм очі й показувала в якомусь дивному, новому світлі все те, за що брався золотоволосий рожевий хлопчик.
Так виріс Дмитро на юнака. І то, нема що казати, на гарного. Другого такого в горах не пам’ятають. Розповідають, що кучері мав золоті, такі густі й пухнасті, мов кучерява грива. Світилися ще здалека. Будь-який убір на голову був йому замалий через те густе волосся. Очі він мав такі ясні, сині, іскристі, як зорі, а лице рожеве, як у дівчини. Хотілося просто перевірити пальцем, чи воно не намальоване. Тільки маленькі світлі вуса ледь виднілися на верхній губі. Він був високий, і здавалося, що ходити не вміє, що створений лише для бігу. Оповідають теж, що у бігу він наздоганяв сарну, женучи її і стрибаючи з каменя на камінь, а звідти вниз, по осипищах, як спускатися з Синиці до Чорної Ріки в бік Беднарівки. Особливо він прославився тим, що вмів стрибати високо й далеко. І хоча тоді всі у нас ходили з рушницями та пістолетами, Дмитрик ні. Тільки бардку носив із собою і часом якесь мале пістолятко в торбі, про всяк випадок. Але скрипку таки завжди мав при собі в бурдюзі.
Тішилися старі. Не мали доти щастя з дітьми, але Бог винагородив. Не знали – як то завжди бідолашні батьки, – чи мають молитися, аби назавжди він залишився такий гарний, чи аби ще трохи розвивався, ріс у силу, як дуб. Однак недовго тривала та радість.
Кажуть, що власне тоді сам пан цісар послав сюди в гори тих мандаторів, різних скнар. Але це було не так. Він їх, бідака, не посилав, просто там у себе в Бурзі не мав що з ними зробити, не мав грошей, щоб тримати цю псарню. Бо воно й нездале якесь, тупе і по голові бите – так він це бачив. Тож запхав їх у гори, де – так йому здавалося – не треба великої науки ані розуму. От хай собі там пильнують кордони. А вони тут і показали, що не такі вже й дурні. Тільки там у Відні мусили якось свою підлість ховати і перед цісарем прикривалися дурістю, щоби пом’якшити панське серце. А тут показали своє. Постійно слали листи до губернії, який тут небезпечний і гордий народ: для того, щоби їм звідти присилали гроші. У Кутах вони збудували собі «катуш», катівню, і як почали цькувати, дерти і нищити народ! Понаймали собі кутських живодерів, гицлів на службу. Люди ще й досі це пам’ятають. Коли прийшла та «некрутанція», то ловили юнаків, як псів на аркани, а коли хтось хотів звільнитися, напихали собі кишені.
Батько Дмитра, старий Штефанко Василюк-Понеполяк, був ґазда поважний, але й золотої доброти, рахманна душа. Заможний, але й працьовитий, а для людей помічний. Файний то був, той Штефанко. Колись співали про нього:
І гордий був Штефанко, як ніхто інший, але для кожного мав зичливе слово, ласкаву усмішку. Найбільше, однак, виславляли його за те, що він завжди говорив правду, що ніколи брехня або крутійство не вийшли з його уст. Видко, правдомовність у нашому краї тоді була такою ж рідкісною, як і нині. Хоча Василюк говорив тільки те, що хотів. І важко було його розсердити, завжди був спокійний і погідний.
Коли на людей звалилася та рекрутація, він багато не говорив. Попродавав коней до цісарських табунів, а вірменам з Кут – воли для Угорщини і цілі стада кіз; гроші поскладав до бербениці і спокійно чекав, поки мандатор пошле по нього свою посіпацьку братію. Зазвичай так він чекав у себе в хаті на Головах на купців із Кут, порядних вірменів. Мабуть, він собі думав, що пан цісар відкрив мандаторам такий гандель, щоб люди викуповували у них юнаків, хто має гроші. Не надто дивувався, бо хто там розбере ті панські штучки, відколи пани наслали тих підпанків. Видко, що й вони, мандатори, жити мусять. Нехай заплатить, хто може. Розплодилася понадміру ця псарня, тому сам цісар не має способу їм тепер настарчити. Дав їх тоді на утримання людям, ніби корів на зимівлю. Ніби так сказав: «Помагайте, люди добрі, вашому цісареві, бо мене самого з’їдять ці псиська».
Того не знав Василюк, сидячи на горі в Головах, що ті пси-мандатори не приходили відверто гендлювати, що треба було заходити до них потихеньку, через кухню, благаючи і до землі кланяючись. Мовби вони звільняли з ласки, і з ласки, неохоче, на людське прохання приймали гроші. Чекав, чекав Василюк. Врешті подумав:
– Мабуть, уже не хочуть рекрутувати і грошей не хочуть. Як звичайні купці.
І вони чекали. Але не як купці. Бо врешті послали ровту, складену з якихось кутських різників. І напали на Дмитрика по дорозі на Буковці.
Але врятував Дмитрик золоті кучері від стриження, утік від військової облави. Вже закинули на нього аркан і ще в нього стріляли, коли він вивернувся. А він тоді пальнув двох із пістолета і гайнув прудкими ногами. Тільки його бачили. Й відразу опинився у великому реєстрі шибениці! І хоча міг тепер убивати на той реєстр, скільки влізе, він зовсім не мав охоти когось чіпати. Бо вже й так мав ту опришківську честь, що над ним день і ніч хитається шибениця. А він і ціле життя ніколи не зазіхав на нічию згубу.
Втеча від бранки і навіть з війська, вже з самого реґіменту, в ті часи не було чимось новим чи незвичайним. Дмитро чув не одну таку оповідь від самих утікачів, які потому стали опришками. Отож і він сам летючими ногами забіг до хати на Голови, розповів усе наляканим батькам, осідлав двох коней, набрав і навантажив харчів, кожухів, ліжників, полотна цілі сувої, взяв лопату, чекан і велику лісову сокиру, не забув також скрипку та флояру. Взяв усе, що треба. Обнімав заплаканих родичів, ще раз притулив неню і подався плаєм через Скупову до Льодової Баби.
Було це ранньою осінню, було погідно й сухо, тому коні залишили мало слідів у ще високих і сухих травах. Але Дмитрик ще перед Льодовою Бабою розсідлав їх, сховав речі і, щоб заплутати сліди, повів їх окружною дорогою через Пробійний потік назад на Скупову. Звідти нагнав їх додому. А на прощання вистрілив їм коло вух.
Була тоді там, десь нижче верху, там, де спуск до полонини Каменець, велика чубата ялина, повалена вітром. Недаремно кажуть на таку ялину – башта18. Навіть семеро людей не могли б її обійняти. Виглядала вона справді як велика вежа, повалена і частково побита. При цьому наїжачувалась розлогими гілками й відгалуженнями, настільки могутніми, що вони скидалися на великі дерева. Падаючи, вона вирвала своїм тягарем цілий корінь, а з ним – великі кам’яні плити. Й утворила печеру. Спустившись у цю печеру, Дмитрик виявив вузький коридор, який вів до прадавніх замкових підземель.
ebooksa