І отут якраз і видно, як у тій лисій сукуватій Андрійковій голові вгніздилася орлом мудрість і гордо в ній ґаздує, гейби у ґражді на верхів’ях.
Андрійко ніколи не переймався тим, що діється тепер. Лагідний, поблажливий, він дозволяв крутити носом на те і се, але тільки не на Дмитрову виправу. Мало чим можна було його так розлютити. І на це неуцтво він звик відповідати справді мудро, але й грізно. Здавалося, що сам Чупрей з’явився. Як встане – то й довге волосся навколо лисини само стає йому диба, а тіні від нього на стіні витягаються так, наче стадо гусей хоче задзьобати свого ворога. Як не крикне – аж шиби задзвенять, а якийсь Богу духа винен слухач налякається й підхопиться з лави. І як гримне кулаком об стіл, то стіл підскакує і танцює кругляка, як має бути.
– Отаке ваше воювання? Обдерте родом щурячим!
Оце ось, отепер? З примусу? З неволі? Де кожен калюхом трясе, у штанях булькотить? А з рову зад ворогам виставляє замість голови юнацької. Це Архиюди винахід, аби цілий світ неволею вкрити, ніби чорним сукном жалобним. Щоби кожен робився сміливим тільки зі страху. Погляньте на такого єнераля: голова виголена, як у кримінальника, наче зацвілий будз, а свій полк тримає вкупі, ніби на шворках, ніби на ланцюжках, ніби на мотузках їх водить. Отак поганяч стадо підсвинків до Косова на ярмарок жене. То таким має бути ватажко? А таким товариство? Такою буйнота? Таким юнацтво? Про жодні катівні нам не йдеться. Будують їх собі, а потім самі у них гниють. Так треба. Але нехай про юнацтво пам’ять збережеться. Бо цей світ тепер – мачуха без серця, для нас скупа, гей, а для себе марнотратна. То най нас давнина заколише!
От що каже Андрійкова оповідь. На початку він переказує уламочок пісні про Чупрея.
Отак пливли чотири дараби одна за одною. І весь час на них то гучні пісні лунали, то труби грали. Викручувалися дараби, вдало повертаючи на річкових вигинах та тіснинах, допливли так до Сокільської скелі.
Як тільки водоспад потоку Сикавка, спадаючи з гори в річку й забризкуючи піною кораблі, засичав з лівого берега, керманичі вмить збагнули, що наближається найважча мить. Бо ж та відьма, скала Сокільська, навіть воду там у затоці чарує і в’яже. А християнина спочатку вирами затягне, потім шепотом затуманить, вхопить у кам’яні ікла, розтрощить йому голову й кості об брили і виплюне у хвилі, наче закривавлену шмату.
Першим заплив своїм кораблем Чупрей у лоно скелі, в несамовитий бісівський ґвалт. Уже каламутила йому думки чаклунка. Уже хотіла течія безславно жбурнути змія на каміння. Лопотіли вітряки, гойдався й опирався червоний змій. Але течія гнала, а скеля безжально затягала вирами. Не злякався Чупрей, дав змієві підійти впритул до скель, на долоню, на палець, перехрестився, щиро і голосно заволав до святого Миколая від хвиль. Наліг на кермо, аж кості затріщали, аж біль ним шарпонув від яєць до серця. Кинув кермом дарабу праворуч, до волоського боку. Скрипнули, застогнали колоди, закректав змій, розбиті хвилі пінилися, шипіли й клекотіли. Так він поволі віддалився від тих спокусливих зітхань, що шепотіли в пітьмі, виплив на світло. А коли вже вирвався від бісової скелі, вхопив кермом хвилю за кучері, за ним рівно й гладенько, наче мощеним водним гостинцем, помчав Мартиш і наступні дараби. Звідти вже без перешкод пливли до Кут. Сонце вже зайшло, коли мешканці містечка побачили на хвилях дивовижі.
На лівому березі ріки стоїть містечко Кути, прадавня осада, тодішня столиця вірмен. Саме вони в ті часи скуповували в горах коней та худобу, а також уже століттями купували цілими стадами кіз. Давали непогані заробітки ґаздам, а самі мали ще більші прибутки. З давніх-давен вони перевозили на конях вичинену сап’янову шкіру давнім гірським шляхом через Чорногору на великі угорські ярмарки аж до Дебрецина. І, коли їхні каравани поверталися до Кут, везучи дукати та всілякий крам, не один топірчик, кинутий із засідки, досяг їх, а хижі руки сягнули по золото. Однак ті вірмени то були люди мудрі та кмітливі. Не раз показували свою хоробрість, уміли при потребі захищатися. Тому кості не одного надто необачного нападника теж залишилися десь там у пустищі, на плаї в Чорногорі. Але між вірменами та гірським населенням не було ворожнечі. Жили собі, як сусіди. А під час тих мандрівок не одне вірменське насіння засіялося серед гірського народу.
До сьогоднішнього дня згадують ті часи. Є також така забава, що її практикують уночі на похоронних іграх, – «грушках».
Люди тоді сходяться і набиваються до хати, в якій лежить тіло померлого. Голосно ридають трембіти. Веселощі, сміх гримить, аж виривається з обійстя. Відразу знати, що хтось помер, і люди вшановують його пам’ять. І душа померлого заглядає через віконце у домовині, прислухається. Бачить, що може спокійно відійти, якщо люди шанують закон старовіку: пролітають над смертю, як перелітні птахи над темною морською безоднею. І підбадьорюють домашніх, оточують їх сердечністю, показують їм, що ті не самі залишилися на світі. Так, коли вітер зірве один листок з дерева, відразу після того зашумить бук, заграє ціла зелена буковинка. Видно, що життя триває, що цілий буковий рід грає, шумить і співає.
Отоді й згадують різну давнину. Тоді бавляться також у вірменина. Вірменський купець, поважний, статечний і ґречний (зазвичай він зветься Каєтан) під’їжджає на коні до хати. Двоє хлопців, тримаючись руками за плечі, вдають чотиринога-коня. Кінь хвицає, вибрикує та ірже що має сили. Має бути видно, що це купецький кінь, дорідний, щедро вгодований зерном. Каєтан приїжджає до подвір’я і торгує з ґаздою козами, цапами і ватуйками – яловими козами. Вони якраз найдорожчі. Пушкарі, що їх найняв Каєтан, зганяють стада до кошари. Тобто насправді зганяють молодичок, дівчат і хлопців у хороми – у сіни. Молодь у сінях тлумиться, чутно веселі писки, крики молодих жінок та сміх із того тлуму. Хлопці штурхаються, чіпляючись жартома до жінок. Це має означати, що череда, як то кажуть, валується, тобто парується. Потім пушкарі луплять шкіру з козячої череди, тобто забирають у жінок хустки й запаски, а у хлопців ремені та що іще трапиться. Тоді у сінях зчиняється ще більший галас і писк. Але врешті все стихає. З’являється хлопець, вимащений сажею, і відбирає всі злуплені шкіри. В самому кінці дівчата й молодиці мусять викуповувати свої речі та цілувати цю чорну машкару. Хто його знає, хто це може бути…
Але можна здогадатися, що це хтось із чорних лісових хлопців – опришків – напав на валку вірменина, забрав у нього всі шкіри, а пана купця Каєтана та його пушкарів прогнав на чотири вітри.
Кути були в той час під цісарським правом і пануванням. Там була мандаторія, було представництво пляцкоменданта разом із військом, були також штаєрамти від податків чи, як казали, від драчки. Нижче костьолу, під гіркою, і нині є забудовані рештки пивниць та льохів. Саме там був катуш, тобто в’язниця й місце тортур, а біля нього стояла мандаторія. Навколо було просторе подвір’я, обгороджене високим муром.
Рев тромбонів, рогів та гра трембіт нагнали на місто страху. Брами дворів і заїздів забарикадували, віконниці позачиняли. Мандаторські пушкарі втратили голову, а цісарські жовніри шикувалися по тривозі не так гладко й чітко, як це наказувала ота мольфарська цісарська книжечка, звана службовим регламентом. Дзвони дзвонили.
Кілька днів тому якісь діди, нетутешні зайди, пророкували, що найближчим днями з’являться з гір вогненні птахи чи змії, задзьобають усе живе, а місто спалять. Так принаймні згадували потім у Кутах.
Юнаки вискочили на берег, відразу взявши лучниці, оті опришківські сірники. Вмить розпалили на березі ватри, одна коло одної, поклавши колоди жерепу та підкладаючи ялівцевої хвої, якої так багато привезли з собою. Кожен уже наперед знав, що має робити. Томанюки мали залишатися в запасі на дарабі, яка пристала до волоського берега. Там мали чекати знаку, Пелехової пісні, і лише тоді переправитися на лядський берег. Ясенівці поспішно виносили на берег колоди, поліна й бардки, а Василюкове товариство озброювалося, засуваючи по кілька бардок за пояси та ретизи. Потім розділилися на дві частини. Дмитро з невеличким загоном прослизнув до міста, а Куділь та пан Осьвєнцімський з рештою товариства і з цілою громадою ясенівців залишилися на березі. Із Дмитром пішов Чупрей, Лизун, старий Клим, пішов і Білоголовий, Булиґа та Дуня. Дехто з них мав свої порахунки в Кутах. І не один вже смакував, думаючи, як дзьобне ворога і як йому продірявить голову бардкою. Білоголовий та Дуня шукали тих пушкарів, яких, побоюючись помсти, мандаторія забрала на службу аж до Кут. Булиґа щиро прагнув повішати мандатора, але присягнувся, що перед тим виріже йому яйця, аби той закінчив своє життя без слави й оздоби, – якщо лишень дозволить пан ватажко. Лизун, як завжди, йшов заради охоти, а Клим – заради самої війни та підпалів. Стільки тих сіркових патиків набрав на плечі, аж вгинався старий, ледве їх тягнув. Кожен із них мав у запасі ті лучниці. Рушниць не брали, лиш кожен мав по кілька пістолетів за високим поясом, по кілька бардок, щільно закладених за мідні ретизи, скріплені великою карбованою чепрагою. Так мали пробратися до міста і дорогою рубати тільки того, хто чинив би їм опір, а потім сидіти тихо десь неподалік урядів, поки з берега не озвуться трембіти. Дмитро та Лизун ще поклали до бесагів по дві невеликі бербенички пороху, надійно обгорнені сіном.
Тим часом на березі починав свою роботу Куділь. Не мав неборака гармат, тож наказав повкладати по два кріси у довгі бербениці без дна. Як те гахнуло раз за разом, то навіть тимчасовий військовий комендант (із губернського департаменту окупації та пацифікації) Рудольф Вайґль, надто високий як на християнина, ситий, неповороткий і огрядний німець, якого ніщо на світі не могло вивести з рівноваги, на хвильку здивувався з тієї канонади. Але на місто напав ще більший страх, а порядок при військовій тривозі весь час порушувався і плутався. Уже добряче посутеніло, коли, приваблена цією стріляниною, міцна й рішуча компанія, що складалася з самих німців, вирушила до берега. Вже здалека видно було ватри, що палали вряд на березі. А на вулиці, яка вела до берега, серед вечірньої тиші чути було тільки німецькі команди й тупіт ніг у марші. Коли жовніри наблизилися, з берега було видно, як біліють їхні мундири. Але опришки лежали мовчки позаду ватр, розкидані довгою шеренгою. Не стріляли і не озивалися.
Пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту), старий цісарський офіцер, не дав себе будь-чим вразити. На все мав книжечку. І то була неабияка книжечка, сам знаменитий цісарський службовий реґламент. Хоч воно, може, й неправда, що пан цісар сам займався писанням, але в кожному разі викарбуваний цісарський підпис на ній стоїть. Пляцкомендант Вайґль не мав потреби читати її, Боже борони, перед шеренгою, як якийсь школяр, тицятися носом по книжечці. Носив її у ранці завжди, це зрозуміло. Але читав тільки тоді, коли ніхто не бачив: під час відпочинку, у відпустці, при пиві та при файці. Читав повільно, з побожністю, смакував нею, посміхався, читаючи. Знав пан цісар, кому потрібно дати свої книжечки читати. Бо то також була мудра голова, німецька, яка сама на книжку перетворилася. Голова, виліплена реґламентом, як канцелярія – і баста. І так блискавично гортає сторінки у тій голові, ніби в добре завченій книжці. І завжди знайде своє, знайде те, що йому треба. Вимовить команду, гавкне – і вже соває військо туди-сюди, немов засувкою посуває. Дива!
Пляцкоменданта ніколи не цікавили ні ворожі баґнети, ні сліпі кулі, що літають біля вуха, ані навіть гармати. Що йому там! Лишень про одне дбав старанно й невтомно: аби кожен крок був за реґламентом, аби реґламент було виконано до останньої крапочки. Щоб завжди бути в порядку!
ebooksa