Тієї ж миті присутній при допиті заслужений жандарм Брнатцік, який стояв поруч, наблизився до Штефанка, щоб у відповідний момент перервати і придушити небезпечні погрози, а засушений судовий урядник, що сидів при столі, підняв повагом перо, щоб записати їх до протоколу.
Але Штефан тягнув далі повільно, невтомно і лиш понизив голос, ніби розповідав велику таємницю:
– То, мандаторійо, справа така: він сьогодні з паном вашим цісарем не в ладах, так ніби воює. А завтра, га, завтра може бути і в побратимстві. І буде вам біда. Нащо тобі за службу покутувати, сиротино? Бо вони, ті вояки, то завжди так між собою. Я дещо про це знаю. Але цить, усього мені казати не можна.
Одначе ті таємниці мандатора якось не цікавили. Він тільки запитав наприкінці про спільників Дмитра, чи знає їх і скільки їх є. Старий розвеселився:
– А що ж це ви, братчику-мандаторійо, пісні не знаєте, що лунає по царинках і полонинах? Та ж усі гори має за спільників. Кожен, кого зустрінете, то його спільник. Хай лиш виступить Дмитрик, усі ваші ровти розлетяться і за ним підуть.
Отак усюди співають, і всі це знають. Але ви таки мені вірте, мандаторійо, без нього – це все пусте, сама піна. Це тільки він, мій соколик, вояк єдиний, найперший чарівник! Жодних цісарів на землі не боїться.
І тоді, як оповідають, зустрілися очі мандатора з очима жандарма Брнатціка, а потім вони обоє значущо подивилися на дрімаючого судового урядника. Грізно заскрипіло перо, і вперше лягла на папір Василюкова пісня, у юстиційному протоколі. Задоволені були урядники, задоволено посміхався Штефанко Василюк. І, вважаючи, що вони порозумілися, він додав наприкінці:
– Виходить на мій розум, мандаторійо, синку! Візьміть уже ту бербеничку! П’ять років нерушена стоїть, ціленька. Дмитро про це знати не буде, бо, мабуть, розгнівався б. Але пан цісар, може, зрадіє, що його слуга, ясна мандаторія не тільки клопотами годується, але й зарібок має. І вже дайте спокій тим вигадкам, тим голодним пушкарям із роззявленими ротами. Хай уже тут раз буде спокій і згода. Будемо побратимами – я, старий, тут із вами, мандаторами, а мій Дмитрик із паном цісарем… І не скупіться. Тим ото челядникам капніть пару червоних…
Штефанко проказував ці слова у присутності судового урядника і Костя Брнатціка, заслуженого жандарма, головного гайдука катівні. Тож тепер не залишалося мандаторові нічого іншого, як наказати відвести старого Василюка до тюремної камери. Зі старим Василюком не поводилися погано, через кілька днів випустили його на волю. Опришки вже кружляли поблизу Кут, скрізь їх бачили навколо. Місто Кути було у страху, а залога у постійній готовності.
У той самий час (невідомо, хто – казали, що, мабуть, мандатор наслав якихось убивць) ген на Синицях, недалеко від Довбушанок, убили Пелеха, коли той спав. Дехто вже тоді відразу казав, що це хтось зі своїх злакомився на Пелехові скарби, бо чужий не міг знати криївок Пелеха. Але сталося так, що пушкарі забрали відразу всіх побратимів Пелеха до катівні, і серед них улюбленого Пелехом Плетіня. Зрозумів Дмитро – бо це було ясно видно, – що пушкарі вже всюди добираються, що треба їх розлякати і що належить відімстити за образу Штефанка та смерть Пелеха.
Перш ніж Штефанко повернувся в гори, дивовижним чином рознеслися грізні вісті по оселях та серед пастухів, які мандрують полонинами, і серед усіх ватаг опришківських, що мандатори будують чердаки, що кожне поселення буде мати постійну катівню, що крім панщини кожен муситиме просидіти частину життя в катівні, кожен по черзі. І що йде від москаля військо сироїдів на допомогу цісарським, татарська тьма маленьких, кістлявих, смердючих і галасливих людців, зажерливих потвор, з одним оком посеред лиця і з великою ікластою мордою. А коли зайде та біда сюди в гори, з’їсть на пні всю пшеницю, як сарана, зжере сирою, згризе всю худобу, неначе тисяча ведмедів. У той же самий час Дмитро Василюк звелів сповістити всюди по горах через гінців, що тепер він починає справжню війну проти мандаторів та катівень, проти пушкарів та війська. Він гадав, що, коли вже розсіяв пісню, може тепер змірятися силою з ворогами, повести проти них гірську братію. Мав таку думку: вимести всіх посіпак, а потім домовлятися з паном цісарем.
Саме так, як старий Штефанко давав на здогад мандаторові.
Літуни на хвилях
Повертається лише історія біса, бо біс незнищенний, дасть собі раду й без послуг літописців. Людська історія місця та часу є одноразовою. Безжально тягне її донизу хвиля, як Черемош дараби чи, скажімо, ошатних пущених на хвилю летючих зміїв. Дивлячись із цієї хвилі краєм ока, можна поділити її на історію переможців та переможених. Хоча в остаточному результаті загальна історія – це історія переможених.
Та ж сама велика імперія, що сягає коренями Риму, яка повалила і поглинула впродовж кількох десятків років бунтівних пастухів, через сто років, сама підірвана й переможена, безслідно зникла з подальшої історії людства, хоча зовсім не була найбільш нелюдською. Можна порадіти: дістанеться кожному і всім. Та, може, кривда полягає в тому, що всю історію, що її називають загальною, записали лише переможці, і це єдине, що в будь-якому разі залишиться після них? Так видається тому, хто не догледів терпляче до кінця, вводячи себе в оману, що людина-переможець є всезагальною, а тому нездоланною, як біс. Щоб підтримувати такі облуди, переможці дозволяють – а часом наказують – якомусь із недобитків переможеного племені закарбувати історію його поразки, а передовсім те, що поразка була неминучою і справедливою. Так, як колись дозволили літописцеві Йосифові, який прозвався Флавієм. Він записав не історію свого роду, а лише хвалу і правоту переможців.
А зрештою – принаймні, так здається, – що б зашкодило імперським і всезагальним переможцям виставити переможених на видовище в цирку, великодушно, тобто так, щоб ті самі себе грали й відстоювали свою правоту, навіть посмертно славили її. Переможці цього не роблять. Не можуть робити, бо це не лише суперечить їхній остаточній перемозі, але передовсім загальній засаді знищення. Щонайбільше вони можуть мимохідь показати переможених у такому цирку, який додає блиску переможцям та підтверджує, що для переможених немає вороття.
З цього видно, що вся людська історія є настільки неминущою і може повторитися, наскільки належить до цирку для видовищ і наскільки до нього потрапить. І байдуже, чи це перемоги, які є чинними два роки, чи століття і навіть більше.
Ми справедливо виправдовуємо таких, як Андрійко, коли вони славлять короткі перемоги, не порушуючи сенсу історії людства.
Ось як оповідав Андрійко про славну шосту весну Дмитрового воювання та співів.
Сорок коней добряче нав’ючили на Льодовій Бабі усіляким спорядженням, зброєю, харчами і провели їх ледь помітними лісовими стежками, а потім дном струмків аж під Лостун. Побудували собі колиби серед заростів жерепу, а що вони там готували, ніхто не бачив і не здогадувався. І нині на Лостуні можна затіяти щось несподіване, про що цілий світ не дізнався б. А тим паче сто п’ятдесят років тому!
ebooksa