Та Оленці було байдуже, що про неї хто казав, не слухала цього. Її обходило тільки, що вона сама каже. Бувало, мовить бистре слово:
– Бо – я – кажу вам слушно, – то вже цілий Шкіндів рід, чи старий, чи малий (і то кожен не аби який), усі ґречно слухали, побожно кивали головами. Хлопці не сміли, борони Боже, навіть наближатися до Оленки, ані жартувати з нею. Бо такі, що пробували, відразу дістали бардкою чи просто палицею, а часом гострим словом так рубнула, що його враз замурувало. Аж сміх було дивитися, як Дмитро мусив мирити побратимів з Оленкою. Вона не розуміла жартів, не любила сміятися й нічому не дивувалася. Зґрабна була і спритна, танцювала легко, як хмаринка, але хлопці боялися з нею танцювати. Бігала, скакала, кружляла, мов бойова яструбиця, завжди дивлячись просто перед себе, завжди випростана і смілива. Найпершою була до коня – так, як її прабабки. Як сіла вгорі на Просічному, то миттю злітала вниз стрімкою стежкою. А коня гнала так, що вітер свистав, земля дрижала, а кінь сапав, кректав та іржав від утоми й жаху. А Оленка й не гляне на нього. Одному тільки Дмитрові вдавалося змусити її сміятися та веселитися. Він говорив із нею, щось їй розповідав, часом співав, бо вона найкраще вміла його слухати. Коли вони далеко від людських осель ховалися десь у лісовій гущавині, сміялися разом щиро й голосно, наче два гірські потоки.
У той час Дмитро часто бував у батьківській хаті, пригортав до себе старечі лиця, мокрі від сліз, і старечі серця. Ніжився з ними, як колись це робив маленький Дмитрик. Не забував і свої буковинки, кожного бука вітав та обіймав.
Тоді ж у батьківській хаті він познайомився з молоденьким жидівським віщуном, якого Дмитрів батько привів у гори і прихистив, як сина. Світла голова був той молодий жид, ясноокий, блідий хлопець. Поважний, як старець, обізнаний з усілякими винаходами і мудростями. Ходив пущами сам, без зброї, і не мав страху, не боявся за себе. Так радісно було розмовляти з ним. То саме він розповів Дмитрові, що існує нове право, від самого Бога об’явлене, нова наука. Там у сокільській скелі, у печері роками жив бідар, жидівський пустельник, чоловік доброго імені, таємного імені, що зветься святою мовою Бааль-Шем. Він мав таку ласку від Бога, що кожного дня радився з сонечком. А на свято він звідти з гори, з тої сокільської скелі скликав ліси на молитву до великої піднебесної божниці. І сам провадив моління. А всі лісові дерева повторювали її за ним і промовляли. Щодня він перегортав і прочитував сторінку за сторінкою з самої великої світової книги. Ось якою була його наука, для всіх живих сотворінь об’явлена: що найбільший гріх – це смуток і поширення смутку, а найславніша хвала божа – це радість свята, погода серця, пісня й сіяння радості. Молодий жидівський побратимчик, власне, прийшов сюди в гори шукати слідів та подиху святого чоловіка, прийшов також, аби тут вставити шиби, аби лікувати людей, розповідати про нову науку, хто захоче слухати. А найбільше – жити з цим великим світом, радість із нього всотувати, як дитина з материнських грудей.
Дмитрик теж завжди так думав, що гризота ображає святе сонечко, що він і сам уже заплямував себе цим гріхом, відбився від сонечка на пекельне дно, коли першої весни сумна дурійка накрила йому голову чорною плахтою. А це нове право – чи ж то не стара свобода, правда старовіку?
Згадав тоді Дмитрик і розповів жидику, як колись посеред шлюбних ночей весни цілий світ до нього промовляв, аби він став пустельником.
І чому ж не дочекався, поки сама світова гра, така тиха, як струна комариної музики, не звернеться до нього і не покличе? Чому не витримав там, поки світове письмо само почне вкладатися у блискотливих вигинах вод?
Коли повесні на полонині з’явився той старий ведмідь, Дмитро зрозумів, якою самотньою є людина. Страшним тягарем придавила його та самотність. Піднесений святим громом із дна смутку та жалю, таємно позначений, він зібрав юнацьке товариство, це співоче братство, аби старої родової думи не віддати в ярмо неволі, аби стару свободу розсіяти піснею серед людей.
Це вперше у житті так порозмовляв собі Дмитрик. Якби ж він тепер міг із тим жидівським побратимком перебувати! Жити з цим великим світом, як він. Вухо й уста до землі прикладати. Слухати серця вод. Слухати шепіт усіляких трав та квітів. Поглинати сонцеву науку. І нічого більш йому не треба. Але вже зібрав оте товариство, наче родину, пильнує і годує їх, як батько дітей. Якщо він його покине, розлетиться товариство і може ще біди наробити через буйний норов. Тоді неволя всядеться на потилицях батьків та родів, а пісня загине.
Так собі розмовляли тоді у батьківській хаті на Головах, як два рідні брати – ґаздівський син, ватажко Дмитро, й жидівський віщун-бідака. Діялося це п’ятої весни Дмитрового воювання.
Але розголос про це нове зухвальство, про веселі й гучні забави, про співоче братство, невловиме й грізне, та про братання з селами дійшов врешті аж до Кут, до мандаторії. І знову пушкарі, налякані строгими наказами, насильно збирали по селах сотні людей, і численні ровти переслідували опришків, гналися полонинами й вертепами за Дмитром. Знову, хоч і було літо, опришки мусили сидіти по сховках у постійній готовності. Бо мало того, що на плаях та по селах було повно жовнірів, пушкарів та сільських ровт, які були насильно завербовані і вешталися тут і там, але на додачу до всього почали будувати чердаки й вартівні, спочатку нижче Ясенова при усті Річки (там, де тепер мурована Бабієва каплиця, зведена за опришківські гроші), а пізніше у Жаб’ї, щоб звідти повсякдень патрулювати гори. А ще (за наказом мандаторії) зробили застави на ріках; у місцях переправи тримали коло плаю варту, а також патрулювали ріки на малих дарабах, щоб опришки не могли переправлятися з одного берега на другий. Бо мандатор із Кут мав такий помисел: збудувати згодом у тих самих місцях, де були чердаки, нові катівні, нові катуші. Бо, як він казав, інакше в горах ніколи не буде порядку.
Проте схопити опришків було непросто – чи Василюкових, чи інших, – тому мандатор наказав по порядку ловити і кидати до катівні селян. Щадив тільки тих, котрі разом із пушкарями брали участь у ровтах, що переслідували опришків. Одних він випускав, натомість хапав інших, тримав їх, а найбільше – людей старих, заможних, яких усі поважали. Може, хотів наочно показати мандаторську й цісарську силу. Щораз більше невинних людей не лише ув’язнювали, але й часом катували, щораз більше крові бризкало у тій кутській катівні, як свідчать старі люди.
Та закипіли і зайойкали цілі гори тоді, коли старого Штефанка Василюка також відправили до Кут зі зв’язаними руками, і то за білого дня, щоб усі бачили.
Ще з гори з Просічного на плаю почали збиратися люди і юрбою йшли за Василюком, хоча пушкарі їх відганяли. Поки йшли в діл під Сокільську гору, весь похід – натовп, що зібрався з багатьох сіл, мов різнобарвна процесія, в якій не бракувало жінок та дітей, поспішав за старцем і пушкарями, невідомо пощо. І то було неабияке видовище. Гарний старець, блакитноокий і сивий Штефан Василюк, високий і стрункий, із сивими бакенбардами, з білими пишними вусами, дуже багато вбраний, із золотаво-чорною м’якою шовковою хусткою на шиї, у високому капелюсі, прикрашеному великими золотими турецькими талярами, поволі їхав верхи на коні, хоча й зі зв’язаними руками; а з усіх боків його оточували пушкарі на конях, одягнені подібно, як опришки, і схожі були радше на особисту охорону, ніж на арештантський ескорт. Так вони і їхали стежкою, що вилася скелями над Черемошем. А позаду тягнувся строкатий і яскравий довгий хвіст зівак та людей, які йому співчували. Коли Штефана Василюка привели перед мандаторські очі, Василюк привітав цісарського слугу люб’язно, доброзичливо і навіть сердечно старовіцьким довгим вітанням. Тягнув і цідив слова поволі, усміхаючись, а часом говорив так голосно, наче кричав у Головах з одного ґруня на інший. Але наприкінці сказав йому гірко і зверхньо:
– Мандаторійо ясна! Шануючи владу, могутність цісаря і вашу – чому ж ви відразу не прислали по ті гроші? Звідки мені, старому, знати, як то кухнями лазити чи під столи скрадатися? З того стільки біди наробилося для вас і для нас через ту одну дурну бербеничку червоних! Дав вам пан цісар, мандаторійо, зарібок чесний, то треба пильнувати, на старість гріш собі якийсь скласти, а не витрати ще робити своєму панові.
Чи то присадкуватий, грубий і засапаний мандатор (який, напевно, не одного старця мав на сумлінні) втратив свій розгін, коли побачив і почув славного ґазду Штефана, чи, маючи намір щось у нього вивідати, відразу хотів змінити тему розмови, – невідомо. Він перервав його промову, але відразу ж пояснив, що казав його привести для того, щоб від нього довідатися: де перебуває Дмитро, чи буває у нього в хаті, що робить і що тепер збирається робити.
Не на все відразу міг відповісти старий Штефанко.
– Де перебуває? Га, та коли він мені не каже. З дитинства ніколи мені не казав – вільний хлопчина. Але що там? Не буду перед вами таїти: якби мені колись і сказав, то навіть вам, мандаторійо, я не міг би того відкрити.
А до хати він приходить не раз, синочок єдиний, і завжди сидить у маминій кімнаті коло груби. А що робить? Найбільше грає та співає. І в буковинках – страх як любить сидіти. Там, видно, раз у раз практикує чари мольфарські. Але що вам з того, мандаторійо-бідако? Каже Дмитрик, що сили ви не маєте і сміливості прийти по нього. То вже так мусить бути, що не маєте, бо я вам доступу до обійстя не бороню.
Одне скажу вам щиро, ясна мандаторійо, ви стережіться того Дмитрика.
ebooksa