Потім заспівав їм там Дмитро нову пісню про стару свободу. Забули про банкноти, сотки, папери та панські вигадки. Співали. Разом із ним тішилися піснею, товариством і самою юнацькою свободою.
Поки юнаки вчиняли напади й вилазки, поки мандрували, було їм весело й бадьоро на душі. Але, коли надто довго сиділи на полонинах, постійно виставляючи варти, бо завжди треба було остерігатися погоні, тоді їм ставало тісно. Неспокійно, нерадісно, скуто. А що вже казати про зимову пору. Та що мали робити? Куди подітися на світі? Частенько тоді доходили до них із села невеселі, болісні, марудні звістки. Вже чи не навстіж стояли оселі для мандаторів та пушкарів. Панщина вповзала поволі та всідалася чорним птахом на барки юнацьких родів, наче неждана хвороба, що підступно, нишком настигає велетня.
Тепер ще ясніше побачив Дмитрик, як то кожен паршивий пес їздить верхи на свободі, як жодна свиня навіть підпустити не хоче до свого свинячого коритця тої нещасної, не дасть їй свинячої мішанки похлебтати. Ходить вона, свободонька, никає пущами, мерзне та світить, обшарпана, голим задом. Чекає, аж ті молодці обірванці над нею зжаляться. Але як її рятувати? Як повернути їй давню силу? Так він співав, так думав.
Якщо вони не здатні вигнати цісарські війська, ані дороги їм тут перегородити, то чи принаймні знайдуть стільки сили, щоб вільна пісня залишилася живою, протрималась, як те зерно під снігом до весни.
А для чого ж ті скарби?
Про це, власне, Андрійко далі оповідає.
Перериває оповідь, у задумі схиляє голову, може, щось і крутить, чи кудись закручує, але робиться якось сумно.
– Скарби! Ну, вони такі. Більше тобі світу не відкриють, ніж твоєму серцю відкрито. Іншої долі не накарбують, ніж та, що глибоко в костях твоїх, у костях твого роду світовим письмом вирізьблена. Сили велетнів не позичать. Бунту не розпалять. Скарби? Може, і шкода, що воно так називається? Що з того, що хлопці мали якісь ті мільйони?
І байдуже, чи золоті, що не одному очі червінню засліплять і вже його обплутують, чи просто паперові, такі легкі, що з ними можна дійти на край світу. Коли не того їм було потрібно! Замість здобувати свободу, вони знов сиділи ув’язнені в пущах, оточені пушкарями, військом, що налізло в гори. Тож селам і родам своїм замість свободи привели нову напасть.
Варто було б назвати це скарбом, коли б вони відшукали Довбушів громовий топір!
Але й так мали дякувати Богу, святому Іллі, що послав їм Дмитрика. Бо, щиро кажучи, то у нього в голові, у серці були справжні скарби. Він зумів із них зробити людей, лицарів честі, співаків. Пропала б, напевно, вість про давнину, і всіх гірських людей мандатори вже перетворили б на хлопство без пам’яті про предків, на пахолків без гідності, якби не юнаки.
Далі Андрійко так повістує:
– Було то п’ятої весни Дмитрикового воювання. Дмитрик надумав тоді вчиняти нальоти на села з усім товариством, щоб і самі товариші не нудьгували, сидячи в пущах, як у фурдизі, а ще й аби ширили між людьми Дмитрову пісню про свободу. Так вони й мандрували, несподівано з’являючись то в одному, то в іншому селищі. Як ті орли та сипи спадають з небесної висі на полонину Гостову, хапають ягнятка і вмить відлітають, мов їх і не було, – так і опришки заходили до осель, не знати звідки, проводили там ніч, сповнену співом, веселощами, забавами, жартами й новинами. І, залишаючи ту смугу радості, знову зникали в пущі, хто їх знає де…
Нападали не на невинних ягнят, а на пушкарів. Ті вже не могли безпечно жити поодинці по хатах, ховалися або втікали до Кут. Знані були ті опришківські толоки, відвідини зі співом, гулянням, музикою та вином. Подеколи півсела збиралося на таку забаву. Крім своїх співанок, Дмитрик приносив різні подарунки, іноді ще якісь цікаві моди, які сам придумав або десь купив. Опришківське співоче братство сходило над селами, як сонечко, плекало надію. Юнаки зав’язували приязні стосунки з місцевими людьми, кохалися з дівчатами. У багатьох селах, а найбільше у Головах, в Ясенові, на Синицях люди так звикли до цих забав та співів, що вже не раз на свята нетерпляче виглядали, чи не видно співаків. Вони вже й самі складали співанки про Дмитра та про юнаків. І коли побачили, що пушкарі ховаються від Дмитрика, наче миші від кані, як утікають від кожного громового юнака, то села й осідки поволі ніби приєднувалися до Василюкового товариства. Уже по цілих горах линула пісня:
Андрійко не заперечує, що в той час, якщо хтось вхопив свою дівчину або й до чужої причепився, то ніхто не міг його знайти. Хіба що якийсь цікавий або такий винюхувач, що, крий Боже, сили чоловічої позбавлений, любить тільки заглядати і стежити за коханцями. Хіба що такий міг чути по лісах та заростях шептані пестощі, солодкі словечка і тихі наспіви. Бо так, як ті птахи навесні ґречно собі щебечуть, ледь чутно квилять і солодко цвірінькають у хащах, так і вони ховалися у скритках лісу. Або, може, ще більше були подібні на бистрих і сріблястих пстругів-форелей, писаних красно, ніби торочками викладених. Ціле літо ганяються вони за здобиччю, бушують у потоках, стрілою перетинають глибини, перестрибують угору через водоспади, чатують, занурившись у зелені води, або залазять у прибережні нори й печери. А восени мандрують до гірських верхів, до джерел, до маленьких потічків та струмків, і там, у тій прозорій, спокійній та мілкій воді надовго завмирають парами без руху. Відпочивають після мандрівок і про щось любовно мовчать. Ось така осінь у пстругів. І не один з юнаків хоч раз на рік на якийсь час так собі з любкою тонув у пущах.
Ясна річ, бувало й таке, що якийсь немолодий ґаздонька не надто радів, коли його молода дружина раптово зникала під час танців. Шукати й чатувати – сміх і сором, а не шукати і чекати самому після толоки – злість. І таке також бувало, як розказує пісенька під час святочного плєсання:
Але таке воно жіноцтво в горах: якщо їм Господь Бог дав усі частини тіла соковиті й здорові, то вже голову точно мають не намарно. То ж який там чоловік до чогось додумається. І про ці справи раніше багато не говорили. Як хтось комусь ставав на дорозі, то для того є бардка, аби дурну голову стяти, хоча тут геть інший патрон нагрішив. А нині намножилося стільки пліткарів у нашому краї, як насіяно. Може, це так, щоб показати свою мудрість, для дотепу. А може, й справді чимало бідаків скаплунених тим собі життя скрашують, що зі смаком оповідають детально, хто з ким де спав і о котрій годині. Є й такі, що про давнину лише плітки вміють плести і про своїх прабабок розповідають, котра з ким кохалася й обнімалася.
Але скажіть, чи хтось колись чув про Оленку Шкіндову? Чи годен щось розказати про цю дівчину, що її вибрав Дмитро? Спитайте про це найбільших балакунів. Тихе, таємне було те кохання, наче у найстидливіших і найдикіших птахів, у орлів та диких голубів. Хіба би буковинки могли щось вишепотіти. Але це не так! Наші буковинки, хоч і співають величніше за церковні хори, не подібні до людських співаків. Спів їхній звитий із самих таємниць. Лиш подають тобі знаки, щоб ти ще глибше замислювався й мовчав. Невже могли б виказати буковинки своїх друзів, своїх дітей? Хіба що якась білочка, полохлива вивірка, котрась із молоденьких, що, літаючи з дерева на дерево, заглядала крізь гілля й бачила, як Оленка лежала, опершись на плечі Дмитра, маленькими ручками розгортала йому кучері. Хіба що така лісова пліткарочка полетіла далі і скоренько вибовкала все перед лісовим народом.
Оленка була чорноока, стан мала дуже тонкий, руки та ступні маленькі, обличчя сміливе, рішуче. Очі чорні, глибокі, але суворі, а ніс рівний, гострий, мов викутий. Відразу помітно, що зі Шкіндового роду, чий предок шукав зачіпки з самим падишахом. Вона мріяла про те, щоб воювати. Вірила тільки у воювання. Весь час наполягала, що піде разом з опришками нишпорити, мандрувати і воювати по світі. Але Дмитро не хотів. Через це в них не раз бували сварки, але тільки й того, що вона сварилася, воркотіла високим голосочком, як розсерджена голубка, а Дмитрик або сміявся, або мовчав, але стояв на своєму. У Головах люди не надто любили Оленки Шкіндової (бо і Шкіндів не дуже любили, зате їх боялися). Казали: горда, гонорова дівка, а зла, сама злість, то шпарить, то морозить. А вперта яка, нікому й кроку не вступиться, хоч би й святі зійшли з неба. Натомість усі зі Шкіндового роду твердили, що Оленка – щоправда, трохи запальна й різка, але це все зі щирості, – серце має щире й міцне, як брильянт, дівка вірна, незрадлива, надійна, як кам’яні підвалини. Через це дехто у Головах підсміювався вже й з тих Шкіндівців, що її хвалили, бо відомо було, що перед тією бестією-дівчиськом усе від старого до малого навшпиньки ходило. Тому й казали недоброзичливці:
– Ой, добре ж то серце, добре і щире, от тільки ніхто й чхнути не сміє при тій шмаркатій відьмі. А брильянт так світить, що кожний очі тримає замружені, ані глипне.
ebooksa