Поспіхом почали гортатися сторінки у голові пляцкоменданта. Вперед і назад шелестіли сторінки. Але й бардки свистіли ще швидше і чимраз голосніше.
– Це не ближній бій, але й не дальній, – думав комендант, шукаючи в реґламенті. Бардка вразила його в плече. – Це не суттєво – реґламент передовсім!
Дедалі яскравіше палали міські будинки, дедалі ясніше ставало від пожеж. Вайґль побачив, наскільки великим є спустошення у солдатських шеренгах. Заряджати рушниці було дедалі важче. Шиковані лінії ламалися, багато багнетів вийшли з ладу, фланги шеренги були незахищені, щораз більше стискалося коло нападників, мов залізний обруч. Знову озвалася флояра Пелеховою співанкою:
Цей знак подали за ріку, а звідти вже відповідали невидимі флояри. Поки на цьому березі далі завзято бороли- ся, Томанюки поспішно пливли дарабою через ріку. Пан Осьвєнцімський якраз зійшовся з самим комендантом і забавляв його, фехтуючи і махаючи довгим топором. І тут раптом із берега розляглася дика, захрипла Томанова пісня:
Опришків, які билися, надихнула ця допомога. Розпалені та розлючені німецькою впертістю, вони почали рубати немилосердно, разити дико й жорстоко.
І тоді сторінки у голові пляцкоменданда (губернського департаменту) сповільнили свій рух. Шелестіли то там, то сям. Сам він мало не задихнувся в натовпі жовнірів. Та ще й відчував слабкість через втрату крові.
Це не має значення. Йому треба чітко все усвідомлювати, йому треба бути в порядку!
Він бачив зламаний стрій, бачив свій підрозділ, збитий у безладну купу і через це нездатний ло якихось дій. Бачив, як дедалі страшніший вогонь охоплює місто. На якусь мить закрилася для нього книжечка з реґламентом. Але відкрилася знову впевнено і спокійно. Пляцкомендант підняв шпагу й виголосив твердо, коротко:
– Струнко! Пардон! Скласти зброю!
Він був у порядку (хоча про «пардон» перед цивільними підданими в реґламенті нічого не було…).
Наче раптово спинені на ходу жорна у млині, завмерло військо зі зброєю біля ноги. А от пан Осьвєнцімський та Куділь ледве могли стримувати товариство від різні, б’ючи оскаженілих рубачів по руках, а декого дурнішого і по лиці, щоб отверезити, щоби знову не розгорілася битва. Пан Осьвєнцімський та Куділь вийшли наперед. Подали руки комендантові. Військо вишикувалося в довгу шеренгу. Опришки відступили вбік.
Знову озвалися Дмитрові трембіти. Грали бадьоро, жваво, мов до танцю, сповіщали, що бій закінчений.
Тепер виступив пан Осьвєнцімський. Лише він міг порозумітися з німецьким командуванням. І, коли промовляв, усі мовчки уважно слухали.
Нині навіть правнуки пана Осьвєнцімського, які тут у горах дістали різні прізвища, нічого не можуть про нього розповісти, а тоді було точно відомо тільки те, що пан Осьвєнцімський перед тим ніяким розбоєм ані геройством не займався. Оповідав навіть якийсь приблуда жидам у Косові, що Осьвєнцімський походив із великих панів, жив у великому достатку серед слуг та гайдуків. От тільки – казав – дбав про якусь свободу для панів і за неї сперечався-боровся з цісарем. Як ото зазвичай пани між собою, хоча хто б то міг відгадати, якої ще свободи панам було потрібно. Але видно було, що він був не згідний із цісарським правом. Може, тому найбільше підмовляв Дмитра проти цісарських урядів. Пан Осьвєнцімський не сміявся, не жартував і не співав. Зате мав якусь дивну посмішку, примерзлу до лиця. Коли не було боїв, днями й ночами грав у карти. І навчив цього все товариство. Бувало, програвав усе, що мав. Хоча належав до старшини, був добрим товаришем. Говорив коротко, гостро, ніхто не наважувався з ним сперечатися. Тільки з одним Дмитром та ще з Куділем жив у побратимстві.
Пан Осьвєнцімський звернувся до пляцкоменданта і до звойованого війська. Промовив коротко, але ґречно, по-панськи й по-людськи, промовив, як годиться. Голосно оповістив, що таким є наказ ватажка, щоб їх здоровими та неушкодженими відправити цими дарабами панові цісареві. Сказав також, що вбитих поховають усіх разом тут на цвинтарі. А важко поранених доглянуть самі вірмени. Легше поранених і таких, що здатні ходити, можуть взяти з собою. Пан пляцкомендант хай робить, що хоче. Може залишитися тут. Може взяти підводу і їхати, його воля.
Закінчив пан Осьвєнцімський свою промову такими словами:
– Розголосіть усім цісарським жовнірам про все, що ви тут бачили. Розкажіть, які тут люди живуть!
Отака була промова пана Осьвєнцімського, ватажка.
Комендант стояв спокійно, ніби нічого не сталося. І лиш поважно повторював: «Я, я! – так, так!»
Отака була промова коменданта з губернського департаменту.
ebooksa