Вона була великою відьмою, отже, могла змінювати личину і собі, й іншим, як тільки хотіла; але й королевич був чародієм, до того ж іще кмітливішим за неї, і вмів у кого завгодно обернутися.
На другий день королівна відчинила віконечко і голубкою вилетіла надвір, приєдналася до зграї птахів і почала собі літати… А що голуби почули в ній чужий дух, то кожного разу, як тільки вона наближалась до них, зграя розліталася, і вона залишалась одна. Королевич же обернувся яструбом і погнався слідом за нею. Голубка страшенно злякалася, сіла на землю і знову"перекинулась у дівчину. Аж глядь: яструб коло неї вже королевичем стоїть і за руку бере її. Розгнівалась королівна, пішла до себе в світлицю, зачинилася там і цілу ніч плакала й роздумувала, що їй робити; на світанні вибігла в садок, сіла на грядці й розквітла лілеєю… Всі лілеї коло неї стояли білі, як сніг, а вона одна, — бо ж кров у собі мала, — рожевіла на грядці… Королевич з батьком красуні виходять у садок і бідкаються, де її шукати тепер, як знайти. Зупинились вони якось випадково біля грядки, на якій цвіла лілея; тільки-но підійшли, а вона зі страху ще більше зарум"яніла.
Королевич і впізнав її по рум"янцю, простяг руку — аж зирк: панна стоїть і плаче.
— Ти двічі впізнав мене, а втретє не вгадаєш.
І вона побігла в світлицю, замкнулася, сіла на ліжку і плаче, плаче, а сльози аж струмком біжать. Цілу нічку проплакала, все думала й гадала, а перед ранком відчинила віконце… і вилетіла золотою мушкою.
Летить, летить, і такий її страх пройняв! Пташки за мушками ганяються, — ось-ось котрась дзьобне її. Королевич чи сам підгледів, чи, може, хто шепнув йому на вухо, в страшного павука перетворився, за снував у повітрі величезне павутиння і чекає. Горобці погналися за мушкою, і вона потрапила в тенета… павук до неї… Стоїть королівна і плаче.
— Ой доле ж ти моя, доленько!
А павук і взяв її за білу ручку.
— Ой яка ж я нещаслива! Він уже тричі впізнав мене… Де ж бо сховатися?..
Знову вона йде в світлицю, сідає на ліжку, береться руками за голову, плаче й голосить.
— Доле ж ти моя, долечко!
Сестри до неї стукають, заходять і радять:
— Поплинь ти рибкою за море… глибоке море, широке море… він тебе там не знайде..
А вона голосить:
— Він тричі впізнав мене. Що мені тепер робити? Де ж бо заховатись? У морі живуть страховиська… Боюсь я моря.
Дівчина цілу ніч проплакала, а коли розвидніло, побігла на берег моря; не знала вона, що королевич дивиться з-за дерева. Королівна плюснула в воду золотою рибкою, а він у срібну перетворився. І де не опиниться золота рибка, там і срібна з"являється й женеться за нею. Стукнулись вони головами, і чує королівна слова:
— Ти вчетверте програла, мусиш бути моєю!
Як почула панна ці слова, попливла до берега, побігла до мальованих покоїв, замкнулася в світлиці й плаче…
Знову проплакала цілу ніч, а на ранок надумала собі: «На березі коло води он скільки гальки лежить… хто мене там упізнає, коли білим камінчиком ляжу?»
Ще не світало, як королівна побігла на берег, перетворилася в білий камінь і лежить.