Вони отак сиділи, зітхаючи, коли поріг переступив блідий і ослаблий Доман, що саме повертався з Ледниці. Кмети без упину розпитували, як йому вдалося втекти й залишитись живим. Не хотіли вірити, що він доплив до острова. Розпитували про поморців та їхні сили, про Лешків та німців, — як вони були озброєні і чи не загрожують їхньому краєві. Доман відповідав на всі запитання, намагаючись надихнути присутніх жадобою помсти, що бурувала в його серці. Розпалившись, кмети почали здіймати вгору кулаки. Доман закликав якнайшвидше обрати вождя, бо навіть з поганим буде набагато краще, ніж без нього.
— Якщо незабаром не оберете його, — додав він, — то кожен буде думати тільки про себе. Згуртуються збройні загони, і хто відчує себе сильнішим, скрутить іншому в"язи. Я й сам зберу своїх усіх до одного, і хай лежать облогом поля, хай здихають і гинуть від зграй вовчих стада І нам треба йти на тих, хто хоче нас поневолити. Треба увірватися в їхнє гніздо й видушити це плем"я, щоб раз і назавжди встановити мир і спокій.
Довго отак розмовляли біля вогнища, потім полягали біля нього на землі й поснули.
Тільки-но почало сіріти, П"ястун тихенько приготував собі козуб, щоб уже йти в ліс, але Болько і Сцібор, помітивши це, взяли його під руки.
— Ви повинні сьогодні бути з нами, — сказали вони. — Цього жадає громада, а їй треба підкорятись. Хай і Доман їде, покаже рани й розповість, що бачив на власні очі.
Старий все ще намагався опиратися.
— Я більше годжусь до бджіл, аніж до віча, — сказав він.
Та це не допомогло. Всі навперебій переконували його, і він кінець кінцем мусив скоритись. Розбудили решту людей, і всі, посідавши на коней, поїхали до городища. А що П"ястунова челядь ще вдосвіта пішла собі працювати в поле і в ліс, з нею поїхав малий Земек, синок господаря; він мав стерегти батькову коняку.
Люди, що зібрались на віче, отаборилися коло вежі; з"їхалося їх цього дня чимало і все ще прибували й прибували. Згарища й руїни поросли травою, але подвір"я городища було так утоптане, що нагадувало тік, — тут безперервно збирався люд, намагаючись дійти згоди, однак і досі це нічого не дало. Чутка про наближення німців і небезпека нового нападу підганяли нетерплячих старійшин. Декотрі прибували зі скаргами, — їм уже поморці далися взнаки. Ці войовники найчастіше шукали заможних дворів і на них нападали, бо бідноті з її убогим майном легше було сховатись у лісі. Всі вже посідали кружка, коли під"їхали Сцібор, Болько, Мишко, П"ястун і Доман. Побачивши старця в простому сіряку, вони пригадали віщування богів і, з поваги до його сивого волосся, повставали з землі. Звільнивши місце йому, запросили до кола. І відразу ж звернулися:
— Порадьте, батьку, як нам бути, бо гинемо! Ми вже нагомонілися, тепер говоріть ви, послухаємо ва шого слова.
З усіх боків просили його, щоб він виступив.
— Хіба ви не знаєте, що робити?! — вигукнув він. — Я не скажу вам нічого нового. Треба тільки, щоб серед нас була згода і якнайшвидше ми князя обрали. Пожаліймо самих себе й дітей наших. Ладу в нас нема, розбрат панує. Отож встановімо лад.
Запало довге мовчання. Раптом один із старійшин, котрого. Краком звали, нащадок стародавнього князівського роду, підвівся з землі, здійняв угору шапку і вигукнув на повні груди:
— Ось цей і буде нам за князя! П"ястуна оберемо!
З хвилину було тихо, а потім залунало з усіх боків:
— П"ястуна обираємо!
— П"ястун буде князем! Наша кров!
І не було жодного, котрий не повторив би цього вигуку, жодного, котрий виступив би проти.
Старий відсахнувся, замахав руками, ніби намага ючись відіпхнути від себе голоси, що лунали все голосніше і радісніше.
— Я бортник, простий і убогий чоловік, — закричав він, — не вмію людьми правити! До того ж старий уже, і рука в мене надто слабка. Обирайте когось іншого, не глуміться наді мною!