Уп"яте було важко королевичу відгадати загадку. І він упав у страшний розпач. Де ж шукати її: на небі чи в воді, на землі чи під землею? І він пішов на берег моря, щоб утопитися. Ходить, ходить, нарікає, руки заламує і несподівано наступає на камінчик… такий гарнесенький! Королевич нагнувся, щоб підняти його, а тут як скрикне панна, хоче встати, та сукня не пускає: на поділ наступив він їй ногою.
— Я знайшов тебе вп"яте… ти повинна бути моєю! — вигукнув королевич.
До семи ще далеко! Буду я твоєю за сімома горами і сімома ріками!
Панна розгнівалась, кинулась до палацу, лягла долі у світлиці… так, нещасна, сумує, так сльози ллє! Коли бачить — по підлозі мишка біжить і шмиг у нірку, а королівна й подумала вголос:
— Ось я в мишку перекинуся… сховаюсь у норі… і він мене не знайде.
Але в цей час на вікні горобець сидів; почув він, що шепотіла дівчина, полетів до королевича, сів йому на плече та й шепоче:
— Панна мишкою зробилась… і у нірочку забилась!
Королевич обернувся у сірого котика, сів і чатує. Мишці захотілося їсти, а під столом крихти з хліба лежали. Ледве вона висунула голову з нори, як кіт перетяв їй дорогу:
— Так ось де ти!
Королівна злякалася, щоб він, бува, не ковтнув її, аж раптом чує слова:
— Я впізнав тебе вшосте… будеш тепер моєю…
Припала панна до землі та й плаче:
— Нещаслива година… Ой доле ж ти моя, долечко!.. Що ж мені з ним робити?
На сьомий раз зійшлися всі сестриці, всі подружки й чарівниці, радили цілий вечір і цілу ніч, вже й розвиднятись почало, а так нічого й не порадили… Королівна плаче й не знає, де подітися від стиду. Вона воліла б відразу піти за нього, ніж стільки разів осоромлюватись і потім у неволю попасти. У віконці вже благословлялось на світ. Що його робити, коли сонце зійде?.. Треба ще раз обернутись у когось, поки зовсім не розвидніло… Радили сестри, радили, аж поки королівна не перевтілилася в стару жебрачку, зморщену, жовту, таку ж страшну, як оце я… і пішла вона жебрати на битий шлях. Думає сама собі: «Тепер вже він не впізнає мене…»
Стоїть вона, стоїть на дорозі, аж їде король на коні: що то за баба стоїть? Звелів дати їй милостиню, а сам далі поїхав. Думає собі панна: «Рідний батько і той не впізнав мене. Цього разу я вже виграю…»
Їхав брат — глянув на стару бабу і зареготав:
— Що воно за жаба?.. Прогнати її з дороги!..
Панна відійшла й радіє: «Рідний брат не впізнав мене… Цього разу я вже виграю…»
Їде королевич на сиваші, взявся в боки й пісеньку наспівує. Шапка набакир, золотий чуб на вітрі розвівається… їде й горя не знає. Аж зирк: жебрачка стара стоїть… і він кинув їй золотий перстень. Панна злякалась, подумала, ще впізнає, і квапливо запнула обличчя плахтою. Цим і зрадила себе. Королевич зирнув, підскочив до неї, подивився в очі… А очі в неї такі ж самісінькі, і сяяли вони, мов ті сонечка… Підхопив він її на руки й посадовив на коня…
— І всьоме я впізнав тебе, тепер будеш моєю!