Прадавня легенда
З Міршової хати оберемками виносили здобич: посаг молодої, подарунки молодого, майно старого гончаря, зібране за довгі роки. Горшки ж їм були не потрібні, і вони, з гнівом жбурляючи ними в стіну і вигукуючи щось після кожного удару, трощили їх. Весь пагорб, куди не кинеш оком, був зайнятий поморцями. Серед них показалось на конях двоє молодих воєначальників у супроводі численного почту. Одежею вони скидались на німців, ї ті, що оточували їх, мабуть, були німці; натовп поштиво розступився, і старшини, позіскакувавши з коней, попростували до порожньої хати. В обох — світле волосся, бліді обличчя, чорні очі; вони так схожі один на одного, як рідні брати; і справді ці двоє були рідними братами. Сини Попелька Хвостка знову прийшли, щоб мстити за смерть батьків і недавню поразку. Слідом тягнули на вірьовці сивобородого старця, що тримав у руках розтрощені гуслі. Схопили його десь по дорозі за наказом німців, котрі не могли терпіти сліпих піснярів, бо співали вони про давні славні часи. Його безжалісно шмагали батогами. Він засміявся і заспівав таким страшним голосом, що в катів руки похололи.
Ніби й не відчуваючи батогів, що скривавили його тіло, старий підповз до відра з водою, нахилив його обома руками до рота й почав пити. Один із воїнів замірився був ударити його списом, але стримався.
У хату втягли впійманих біля озера втікачів: вони лежали із зв"язаними руками й ногами і голосили. Німецькі воєначальники, обступивши молодих князів, радили з ними раду. Хотіли після грабувань зупинитися тут на перепочинок; про Ледницю й не думали, бо туди важко переправлятись і нападати ризиковано. Вони ще довго радились між собою, та ось на подвір"ї залунали веселі вигуки. Поставлена біля воріт сторожа залементувала:
— Ведуть їх! Ведуть!
Декотрі побігли до берега. Купка поморян, що кинулась у погоню, вела пораненого Домана, схопленого під час утечі. Він сидів на коні, а перед ним лежав труп його молодої дружини з увігнаним у груди списом; холонучи, з рани струмувала кров. Обличчя у Мілі побіліло — життя вже покинуло її. Доман зубами притримував нещасну за сорочку, бо руки у нього були скручені за спиною вірьовкою; він сам стікав кров"ю, але, як здавалося, болю не відчував. Його вмить стягли з коня, і все ж він, порвавши вірьовки, вхопив мертве тіло дружини на руки; її хотіли відібрати в нього, але Доман так сильно пригорнув до себе небіжчицю, що вдвох і навіть утрьох не змогли здолати його, і він разом з трупом звалився додолу. З одягу й обличчя легко впізнали в ньому заможного владику; з хати разом із німцями вийшли сини Хвостка і з цікавістю обступили пораненого. Один із князів, замахнувшись кулаком, схилився над ним.
— Сучий ти сину! — крикнув. — Коли спалювали городище і вбивали наших рідних, ти також, мабуть, там був, а може, ще й вів цих розбійників?
Другий примушував назвати ім"я того, хто повів на городище люд. Погрожував Доманові смертю, якщо нічого не скаже.
Але Доман не відповідав — німим поглядом дивився на труп. Вони стояли отак над ним і то термосили його, то штурхали кулаками, то радились між собою, — що б там не сталось, хотіли випитати у нього про все. Боялися, видно, щоб їх знову не заскочили кмети, але нещасний молодий чоловік мовчав, немов набрав у рот води.
— Ми ваші князі! — вигукнув молодший.
Доман лише тепер підвів голову й божевільним поглядом подивився на нього.
— З вашого роду жоден у нас не буде князювати! — пробурмотів він. — Не діждете! Ви вороги і вбивці, не князювати вам у нас, гадюче плем"я!
Він закінчив прокляття і замовк. Князі наказали відвести його геть і самі відійшли, розгнівавшись. Довго знущалися над ним німці, та Доман усе витерпів. Нарешті його, зв"язаного, разом з іншими повели на берег, де вже лежало чимало бранців. Під вербою Мірша Доман, знепритомнівши, звалився на землю. Руки в нього були скручені вірьовками, ноги ж залишались незв"язаними.
До вечора труп убитої Мілі самотньо лежав на березі. Як тільки сторожа поснула, Доман поповз до води, стрибнув і зник.
На острові Ледниці над озером зібралось багато люду; він стояв, вдивлявся у вечірню млу і прислухався. З далекої землі вітер доносив лемент і запах диму, по якому можна було здогадатися, що десь горять оселі; а вода прибивала до острова трупи і, здавалось, вони просили, щоб їх тут поховали. Пливли дівчата в зелених вінках, повбирані, як на весілля, літні жінки у білих намітках, які вже порозв"язувала вода, маленькі дітки зі стиснутими кулачками і широко розплющеними від жаху, сліпими оченятками. Западав морок, тільки на протилежному березі виднілись вогні і дим, що під вечір стелився, мов сині хустини.
Всі повибігали з храму і стали на березі: Візун, із костуром у руці, сивоволоса Наня, зблідла Дзіва та інші охоронниці Знічового вогню, біля якого зосталась лише одна жриця. Стояли мовчки, дивилися й слухали; коли ж припливав до берега труп, гнаний вітром, хто-небудь нахилявся, щоб подивитись — чи не свій це, бува?
«Невже прийдуть поморці? Невже нападуть на святий храм? Що ж тоді робити: кинути його і тікати чи залишитись біля святого вогню й дати убити себе?» Такі думки всіх гнітили, але ніхто не смів уголос висловлювати їх. Ніколи жоден з ворогів не насмілювався напасти на Ледницю. Не вперше по той бік озера палали пожежі й лунали розпачливі крики, але завжди вороги тікали, хоч як їх вабили у храмі скарби.
На острові було кого захопити в неволю, та для оборони цього люду — замало. В більшості це жінки, дівчата, недолугі старці та діти. Зброя б тут знайшлася: під навісами лежало вдосталь її, захопленої під час війни і принесеної сюди в пожертву богам, але ж хто міг узяти тут зброю до рук? Надто слабкі були ці руки. Всі поглядали на старого Візуна, який стояв на пагорку, спершись на костур, і дивився на другий берег. Хотіли прочитати з його обличчя, що він думає, але воно ніби закам"яніло від муки. Не зворухнулася жодна зморшка, не здригнулися вуста, не змигнули і не затуманились сльозою задивлені вдаль очі. Вже звечоріло і нічого не було видно, але всі стояли й позирали то на Візу на, то на протилежний берег.
Раптом щось плюснуло. Чи це риба скинулася, чи людина рятувалась — у темряві важко було визначити. Щось виринуло і знову зникло. Котилися одна за одною хвилі. Хтось поволі плив через озеро. Візун зійшов із пагорка й наблизився до берега: він помітив плавця. Над водою показалась голова з довгим і мокрим волоссям… Невідомий наближався до острова. Ще хвилина, і він би вже дістався берега, але, здавалось, йому забракло сил.
Візун сам метнувся йому назустріч, увійшов у воду — спочатку по кісточки, потім по коліна — і простяг руки: потопаючий наблизився, останнім зусиллям підплив до старого й ухопився за рятівну долоню. І старець витягнув його, вже зомлілого, на берег. Підбіг на поміч служник, нещасного підняли, — він ще дихав; здавалось, поринув у сон після тяжкої втоми. На його тілі запеклася кров і синіли рани… Візун приклякнув над ним.
— Домане! Дитино моя! Ти ще живий? — заволав він.