Дзіва хотіла зайти і все ще вагалася, аж тут — Візун на поріг. Доман, побачивши його, повторив прохання.
— Іди перев"яжи йому руку! — наказав старий. — Кому ж, як не дівчатам, це робити?
Дзіва змушена була послухатись і, почервонівши, разом із старим увійшла до хати. Доман сидів на ослоні в сорочці та сіряку; сорочка розхристалась, і дівчина помітила у нього на грудях широкий шрам від рани, заподіяної її рукою. Дзіві здалося, ніби Доман навмисне відхилив комір, щоб той шрам показати. Вона мовчки, слухняно підійшла, квапливо приклала до руки свіжого подорожника, вискочила за двері й стрілою полетіла до храму.
Візун з Доманом багатозначно перезирнулись.
— Дівчина боїться тебе, — сказав старий, — а ти, безсовісний, знову на неї задивляєшся.
— Я, може, й забув би її, якби хвилею мене не прибило сюди, — відповів Доман.
— Так уже судилося, — прошепотів Візун.
— Так уже судилося, — повторив Доман, і вони обидва замовкли; старий поплентався в куток, ніби хотів, щоб хворий не побачив виразу його обличчя.
На другий день Доман спробував вийти і сісти на порозі, але дівчина вже не показувалася. І він пообіцяв собі за кілька днів, як тільки вичуняє й набереться сил, відразу ж повернутись додому. Тим часом, просидівши отак на холодному вітрі й росі до пізньої ночі, Доман знову занедужав. Візун поклав його на ліжко вже з нападом гарячки. З жалем дивився старий, як ослаб хлопець, і дуже засмутився; від цього, мабуть, і сам звалився, скаржачись на ломоту в кістках. Цього ж дня Дзіву покликали доглядати обох хворих. Вона не дуже відмовлялась; побачивши, що Доманові стало гірше, з усією ніжністю почала відходжувати його, намагаючись тільки не зустрічатися з ним поглядом, не вступати в розмову. Доман дуже зрадів, коли вона прийшла, і, боячись її злякати, сидів мовчки. І дівчина увесь час мовчала, тільки коли виходила, несміло звела на нього очі, проте, швиденько зачинивши двері, побігла.
З того ранку Яруга блукала по острові. Було тут старій непогано, бо пілігрими весь час до неї зверталися й годували. Та й від храму їй дещо перепадало. Вона, зв"язавши мітлу, підмітала коло тинів і порогів. Було тут з ким побалакати; хоч острів і невеличкий, могла вволю находитися за день, а засинала де-небудь під деревом, вкрившись плахтою, до чого вже здавна звикла. З цікавості Яруга зазирала у кожен закуток. То підсідала на лузі до прочан, що збирались купками, то примощувалась під старою вербою на березі озера, то на порозі одної з хат.
Якось помітила вона, що від Візуна виходила Дзіва, і сама захотіла зазирнути до хати старого. Прочинила двері. Доман сидів на постелі; стара пильно подивилась на нього. Побачивши, що він не забороняє їй увійти, повагом всунулась у хату.
— А-а! — промовила вона, коли очі її звикли до мороку, що панував у хаті. — То це ти, той самий, кому я рану гоїла, в кого жінку вбили! Ой, як же шкода її! Гожа була й весела, як пташечка, тільки ж їй у тебе не так би добре жилося, як удома.
— Чого? — спитав Доман.
— Бо ви, багатії, жупани, — вела далі стара, — жінок за ніщо маєте, у вас їх завжди багато є. О! То це тебе Вішева дочка ножем штрикнула? — засміялась Яруга. Доман здригнувся. — А тепер тобі зілля носить! — додала вона.
— Не мели, бабо, язиком! — вигукнув він. — Не згадуй мені про це.
— Вона тут розкошує, — мовила стара, — не хотілося їй у вас горщечків мити, воліє, склавши руки, сидіти при вогні, — неквапливо вела далі Яруга. — Бо ж звісно — кметова донька! Таким і князь невгодний. Ручки в них білі, працювати не вміють, а очки чорні, позирають з погордою…
Говорячи, вона пильно дивилась на Домана, бліде обличчя якого раптом запалало.
— А що, може, тут, на острові, ви й помирилися з нею? — спитала стара.
— Я майже не бачив її, — з удаваною байдужістю сказав Доман і замовк.
Стара замислено собі під ніс заспівала хрипким голосом, постукуючи у такт пісні києм: