— Милостивий пане, — спитав, простягаючи до нього руки, Крак, — чого ти покинув нас? Така вже воля богів, щоб ти панував і наказував. Ти єдиний, кого всі погодились обрати князем.
— Я не чувся і не чуюсь на силі, — сказав П"ястун, — мене пойняла тривога. Зжальтесь наді мною! В убогому житті своєму я свідомий того, що роблю, якою доріжкою йду; а якщо ви наділите мене владою, то чи ж знаю я сам, як користуватимусь нею?
Його заглушили голосні вигуки:
— П"ястун! П"ястун!
Раптом юрба розступилася, і двоє незнайомців, яких він приймав у себе під час пострижин, постали перед ним. Усміхаючись, вони підійшли і вклонились йому в ноги.
Ми приїхали ще раз, щоб в ім"я єдиного бога мужа справедливого благословити.
Велика радість охопила юрбу. Залунали веселі крики. Мишки, які, мабуть, загодя приготували князівську шапку з пером, протиснулись крізь натовп і простягли її П"ястунові; молодший з гостей, перехрестивши старого, одяг її йому на сиву голову. І знову здійнявся гамір, залунали веселі голоси. Старець стояв замислений, майже смутний. А коли всі обступили його, він сказав:
— Ви бачили самі, що я не прагнув і не домагався влади. Звеліли взяти її, я й беру; використаю її на збереження ладу і підтримання справедливості, а якщо доведеться суворим бути, я буду суворим; пам"ятайте, що ви змусили мене до цього.
— Наказуй і прав! — залунало з усіх боків. — Хай буде так, як скажеш! Хай буде так!
Ще раз проголосили П"ястуна князем, і Сцібор, вклоняючись йому до колін, промовив:
— Піклуйся про нас, як дбав про бджіл своїх.
Навколо стояв радісний гомін. Побачивши, що в новообраного нема меча, Сцібор умить відв"язав свій і як знак влади власноручно привісив П"ястунові до паска. Хтось простяг йому білий жезл. Чужоземних гостей попросили благословити меч і жезл, і вони виконали це прохання: звели до неба очі, склали руки і щось зашепотіли собі під ніс. Натовп подумав, що вони — ворожбити, котрі прибули сюди здалека.
П"ястун все ще ніби боявся того, що сталося, й довго мовчав, не вірячи вухам і очам своїм. Нарешті прошепотів, звертаючись до юрми, що оточувала його:
— Хай здійсниться воля богів і ваша воля! Якщо ви вже мене обрали, то й повинні мені допомогти.
Всі обступили його, мов рідного батька, і дорікали, що втік від них і противився долі. Вперше, зібравшись в одному гурті, Лешки й Мишки одностайно і дружно закликали підтримати нового князя.
Тим часом прибіг П"ястунів синок, якого нарешті відпустили; упавши батькові у ноги, поцілував йому руки, потім скочив на коня і поспішив до матері з доброю вістю. Стара Жепиця стояла біля діжі, як ось ускочив Земек і з радістю їй розповів, що батькові одягли на голову князівську шапку, до пояса причепили меч та ще й білий жезл вручили в руку, і тепер усі вклоняються старому. Жінка розплакалась, заламала руки, відчуваючи, що закінчилось їхнє тихе й спокійне життя і починається повна тривог і складних обов"язків служба. Вмиваючись слізьми, вона пригорнула до себе дитину і, хоча не промовила жодного слова, можна було здогадатись, що не втіху, а смуток і клопіт бачила в недалекому майбутньому… Втерши фартухом сльози, вона поцілувала Земка в чоло і повернулась до діжі: треба було якнайшвидше напекти хліба.
В радісних і схвальних, як ніколи досі, вигуках проминула одна і друга година; потім старійшини рушили до городища раду радити, а може, й довідатись, які будуть розпорядження.
Насамперед, — промовив П"ястун, — усі, хто живий і дужий, повинні сісти на коней. Поки в нашім краї війна, немає нічого важливішого від неї. Отже, хто може, на коней! Старійшинам зібрати людей під станиці й привести сюди.
І люди голосно загукали:
— На коней!