Це було перше слово й повеління новообраного князя. Потім П"ястун окремо скликав старійшин, призначив раду, що мала перебувати при його особі, виділив воєвод по общинах та мирах.
У той час, як П"ястун віддавав серед руїн городища накази й розпорядження, хтось крикнув, що слід негайно обгородити згарище частоколом і відбудувати дім з численними палатами, бо ж як там не є, саме в них князю годилося б жити.
— Ні, — відповів П"ястун, — це нещасливе, погане місце; я не хочу оселятися там, де пам"ять про Хвостка й руїни могли б стати між мною й вами. Моє городище й нова столиця будуть збудовані там, де ми здобудемо першу перемогу. Хай оця порожня вежа навіки-віків залишиться свідченням того, як ганебно гине твердиня несправедливості… хай цей паскудний смітник заросте бур"яном!
Увечері П"ястун повернувся додому. Його супроводжувала численна юрма. Коли виїздив з городища, услід довго лунали прощальні вигуки. Благословивши нового князя, чужоземні гості, ніким не помічені, щезли з очей. Було наказано їх розшукати, але ніхто не бачив, як вони вислизнули і куди зникли.
Коли обраний князь у супроводі почту зупинився біля воріт селитьби, назустріч своєму панові вийшла з червоними від сліз очима Жепиця. Доля попередніх князів не на жарт бентежила її серце; вклонившись низенько до землі й обійнявши чоловікові ноги, вона зайшлася плачем.
— Милостива княгине, — мовив він, підводячи її, — готуй, що там у тебе є найкращого, хай челядь розставляє столи, щоб люди, які виявили мені таку честь, не пішли голодними з моєї хати.
Однак те, чого побоювався П"ястун, сталося б, як би кмети, почувши про обрання, не поспішили (щоб князь їхньої крові не осоромив, бо ж знали, що він був убогий) приїхати з дарами. Отож у нього в коморах тепер було вдосталь всілякого їства.
З усієї околиці, з сусідніх селитьб і хат зійшовся народ і, оточивши подвір"я, радісно вітав князя-бортника; люди вважали дивом дивним обрання нового князя, призначеного віщуванням, і тих двох чужинців проголосили посланцями богів. Розпалили багаття, мов у ніч на Купалу, і цей день усі вважали святом, бо приніс він із собою надію на мир і згоду… Цілу ніч, до самого світанку, бігала з запаленими смолоскипами молодь, розносячи радісну вість, і все нові й нові юрми кметів прибували вітати князя.
Потім по краї були розіслані віці, щоб усі, хто міг тримати в руці списа, зголосилися до свого воєводи разом з родиною й челяддю. Хапаючи й міняючи на пасовищах коней, парубки мчали з віцями від двору до двору, від хати до хати. В тихому раніш обійсті старого бортника тепер удень і вночі не змовкали людські голоси. Звідси вирушали призначені на місця тисяцькі, сотники, десятники і старійшини скликати і збирати людей. Не минуло й тижня, як тисячі молодих мужів отаборилися на березі озера. П"ястун разом з воєводами щоденно їх розподіляв по загонах, шикував, оглядав, заохочував до бою.
Поморці й кашуби на чолі з німцями, спустошивши добру частину краю, тепер із здобиччю й невольниками повернулися майже з-під Ледниці, побоюючись наскочити на засідку і втратити награбоване майно; але добре було відомо, що Лешки не відреклися від зазіхань своїх і від помсти, якої так сильно жадали. Ворожі загони, що нападали заради здобичі, тікали з нею в ліс і, звільнившись від награбованого і відпочивши, вирушали в новий похід, залучаючи добровольців. Сини Хвостка відступили із жменькою найманців на Помор"я, але там не сиділи склавши руки: набирали людей, щоб знову напасти на полян. Люди, послані в розвідку, на границю, повідомили, що ворог готується до наступу. Але тепер його вже не боялися, ба навіть чекали сутички з ним: у полян було достатньо сили, щоб оточити і знищити нападника. По дорозі, якою він звичайно чинив наскоки на край, все вже було спустошене, і він не міг більше заподіяти шкоди; в лісі ж легко було оточити й знищити його до ноги. Отже, легко могли потрапити їм до рук і сини Хвостка.
Вість про обрання П"ястуна, поширюючись із двору в двір, за кілька днів розійшлася по всій землі. Чим далі від Гопла, тим інакше розповідали про віщування богів.
На наступних вічах старий Мілош, глава роду, більше не з"являвся. Замкнувся зі сліпим Лешком у пустельному городищі своєму, виставив варту, подвоїв залогу і тихо сидів собі. Жив він тепер лише одною надією: дочекатись від осліпленого сина потомка і відродитись у ньому. Знайшли для Летка дружину; стара мати стала тепер нянькою для обох, не спускала їх з очей. Оженили його на п"ятнадцятилітній дівчинці, а тому, що сліпота і його перетворила в дитину, вони обоє бавились біля матері, під старими дубами, ніби тільки-но починали життя. Дружина Лешка, котру Бєлкою називали, щось наспівувала своєму сліпцеві, вмостившись біля нього; він грав на гуслях, а стара мати розповідала їм казки про богатирів; отак і минали поволі дні. Іноді батько тайкома прислухався до веселого гомону сумної пари, не підходячи і не втручаючись у їхню розмову, щоб, бува, яким необережним словом не нагадати про муки й нещастя. Йому хотілося якось усолодити життя бідному каліці, для якого весь світ проявлявся лише через голос і серце. Непомітно, один за одним, одноманітно проходили дні; рідко коли чути було біля воріт голос чужої людини, а ще рідше впускали кого-небудь до городища. Старійшини з Бумиром на чолі кілька разів домагалися зустрічі з Мілошем. Але він тільки один раз дозволив їх впустити і, сказавши, що не хоче ні в що втручатися, випровадив, а коли вони повернулися, щоб знову наполягати на своєму, їм навіть не відчинили воріт.
В один із перших днів після обрання П"ястуна, коли Лешки почали непокоїтись за свою долю, хтось рішуче постукав у ворота; було це в полудень. Старий Мілош лежав під дубом; під другим сиділи, спершись на грубезний стовбур, Лешко з Бєлкою; коло них була й стара мати. До Бєлки з дубів злетіла зграя голубів, а вона годувала їх, сиплючи зерно. Поруч з Лешком лежали його пси, і він з любов"ю їх раз у раз гладив. У ногах старого Мілоша розпростерся і вдоволено гарчав ведмідь, з яким він ніколи не розлучався, та скакали дві ручні сороки. Коли біля воріт здійнявся галас, голуби розлетілись по деревах, собаки зірвалися з місця і люто загавкали, ведмідь, не підводячи морди, заревів, сороки застрекотали і то скакали по землі, то сідали на віти. Тим часом страж, що вартував біля брами, виліз на верх ній поміст подивитися, хто ж прибув.
По той бік брами стояло двоє людей з затуленими обличчями, у старих, поношених опанчах; вигляд у них був жалюгідний, убогий. За хвилину до цього сторожа, походжаючи по валах, бачила, як вони швидкою ходою вийшли з лісу, але, певно, залишили коней, бо в заростях щось мигтіло. Вартовий не міг розгледіти облич прибулих, але з їх рухів і голосу здогадувався, що вони були молоді. Обидва нетерпляче добивалися, щоб їх впустили поговорити з Мілошем. Брамний відмовив їм.
Князь хворий, до нього нікого не впускають.
Вони наполягали, лаялись, але і це не допомогло. Кінець кінцем один із них зняв із пальця перстень і, показавши його вартовому, звелів негайно передати панові. Відчинивши вічко у брамі, страж узяв перстень, що виявився переламаним навпіл і тримався лише на ланцюжку, почвалав до дубів і, низенько вклонившись, віддав його в руки князеві.
Мілош подивився на перстень і зітхнув; по щоках та бороді потекли в нього сльози; нарешті він дав знак жінці ввести дітей у хату, а вартовому наказав впустити гостей. Подвір"я спорожніло, навіть собаки подалися слідом за Лешком. Тим часом відсунули дерев"яні засуви, відчинили ворота, і в двір повагом увійшло двоє прибулих. По цей бік валу у них відразу змінились і постави, і обличчя. Там вони стояли похнюплені й покірні, а тут розправили плечі, піднесли голови, і очі в них заблищали. Це були Лешек і Попелек, сини Хвостка. Зневажливо позираючи довкола себе, вони наблизились до Мілоша, який, побачивши своїх родичів, підвівся, але не вийшов назустріч. Тільки повернув до них голову, щоб здалеку розгледіти їх. Коли стали перед ним, він жестом привітався і чекав, що вони скажуть. Старший звернувся до нього:
— Ми, пане, дістались до вас, ризикуючи життям, бо нас, спадкоємців князя, переслідують, мов диких звірів. А ви замкнулися тут і не хочете захищати прав свого роду… Ми прийшли примусити вас допомогти нам і дати людей.
Мілош подивився на них грізним поглядом.
— Ви? Мене? Примусити? — повільно запитав він.